Глава 5. Сновиддя

Дерева мало не щохвилинно змінювали колір листя, а на їхньому гіллі періодично то розквітали квіти, то зникали. Трава вздовж стежини поводилась так само, й від цього розбігались очі, не встигаючи фокусуватись на чомусь одному.

– Де ми? – Звентар вже навіть без подиву дивився на дівчину, відчуваючи, що дуже скоро така здатність, як «дивуватись» – в нього повністю атрофується.

– У Сновидді, – спокійно знизала плечима Борич, наче це було щось загальновідоме.

– Як я не здогадався! – їдуче хмикнув княжич. – Мабуть, тут кущі інакше підстрижені, ніж було раніше.

Важко зітхнувши, дівчина рушила вперед, тягнучи його за собою:

– Ходімо. Це єдине захищене місце, куди чужим поки що ходу немає. Але вилетіти з нього теж можливо, тому, не відпускайте мою руку, поки ми не дійдемо до найбільш стабільної точки.

В те, що вона не жартує, попереджаючи про можливість кудись вилетіти, він вже повірив. Проте, йти, тримаючись за ручки, було смішно. Хоча, її тендітна долонька досить приємно лежала в його – широкій. Та й вся вона видавалась надто тендітною, щоб дозволити комусь з неї знущатись. Але це аж ніяк не скасовувало того, що вона збиралась скоїти, тому, за це буде відповідати, й він дуже сподівався, що в неї знайдуться достатньо серйозні причини пояснення свого злочину.

– Обережніше! – раптом потягнула його на узбіччя й без того вузької стежини Борич.

Просто повз них пронеслось щось волохате, сіро-фіолетове, сфероподібне й… з хтозна-скількома лапами, що росли з цієї сфери й, по суті, котили її. Було воно величеньке – йому десь по пояс – й неслось на чималенькій швидкості.

– Що це? – тільки й витріщився цьому «щось» вслід Звентар.

– Перекотиполе, – рушила далі дівчина. – Вони дуже тендітні створіння, хоча й не здаються такими. При зіткненні зі сновидними тілами – їм нічого не буде, а от той, хто уві сні з ними проконтактує, прокинеться бадьорим. Але, якщо це створіння зіткнеться з кимось, хто тут фізично – може скалічитись.

– Людина?

– Перекотиполе! – опустила вона його на землю, давши зрозуміти, що переймалась вона не ним. – Лапку може зламати, або забитись сильно. Потім довго відновлюються.

– В нього немає голови? – в усякому разі, видивитись її він не встиг, а, судячи з того, як те диво котилось, то голову там подіти було нікуди.

– Є, але коли він котиться, то втягує її в себе. В самому Сновидді йому нічого не загрожує, тому, він й не дивиться, куди мчить.

– Це – тварина?

– А вам обов’язково його класифікувати? – чомусь враз стала сердитою дівчина. – Просто істота. Цілком жива! Форма існування в неї така. Й ще вона дуже довірлива й ласкуча.

– Щось я не помітив цього, – кинув погляд вперед княжич, хоча слід того перекотиполя вже й простигнути встиг.

Зате звідкись вилетіла ціла зграйка… летючих змійок… й закружляла довкола них. Були вони маленькими, наче вуженята, але з крильцями й напівпрозорі. Ну, й на відміну від змій, мінились, мов райдуга. Звентар вже розкрив рота поставити чергове питання, та помітив, з якою дитячою радістю простягає до них вільну руку дівчина і, як ці змійки радо по ній ковзають до її плеча, звідки знов спурхують й починають свою ковзанку наново.

Він ніколи не бачив в неї такого виразу на обличчі. Зараз воно взагалі не здавалось зухвалим й противним, а щаслива усмішка, наче стерла з нього кілька років віку, залишаючи перед ним зовсім юне дівча. В цей момент він міг би заприсягнутись, що в ній неможливо було б запідозрити хоч найменший підступ.

Та зграйка райдужних змійок полетіла далі, а обличчя Борич знов набуло свого напівневдоволеного виразу:

– Це – райдужки, – якось неохоче кинула вона йому й рушила далі.

– Вони теж насичують енергією? – неважко було здогадатись, дивлячись, як, разом зі змійками, шкірою дівчини наче стікала енергія, всотуючись під неї.

– Всі, кого ви тут побачите, саме цим й займаються, – вона цідила йому цю інформацію так, ніби боялась, що він з’явився тут аби нашкодити всюди, куди дотягнеться.

Борич знов смикнула його зі стежки, й повз них пронеслась зграйка… очастиків… Інакше було їх й не назвати: куля розміром з дитячий м’яч на довгих журавлиних ногах й… з одним велетенським оком на пів її… голови?

Очастиків було п’ятеро, й кожен блимнув своїм оком на них, пригальмувавши на мить поряд з дівчиною. Та варто було їй погладити по тих… головах, як всі ці оконоги рвонули далі.

– А це? – вже зовсім ошелешено дивився вслід дивовижним створінням Звентар.

– Очанки, – зітхнула Борич.

– Вони всі населяли це ваше Сновиддя завжди? Чи створені людськими снами? – почав він шукати якусь логіку цього світу.

– Зараз доберемось до стабільного місця, і я все вам розповім, – не надто радісно сповістила вона й міцніше вп’ялась в його руку: – А тепер не смикайтесь, якщо не хочете тут загубитись.

Та він й кліпнути не встиг, як вони опинились на березі озера з кришталевим піском. Здавалось, що крізь нього можна й землю побачити, але шар піску, видно, був таким товстим, що просвічував лиш такий самий дрібний кришталь. Й по всій цій красоті стрибали справжні сонячні зайчики. В прямому сенсі: маленькі, золотисті, довговухі.  

А в парі метрів від них, просто на березі, стояв невеличкий затишний будиночок, до якого тулилось цілком звичайне абрикосове дерево.

– Нам туди, – потягнула його до ґанку дівчина. – Цього разу він примандрував до озера, – додала вона задумливо.

– Тобто? – не зовсім зрозумів її Звентар. – Будинок?!

– Так, – штовхнула вона двері, котрі видали на це радісно-співучий звук, й прочинились, впускаючи гостей. – Минулого разу я впіймала його на стежині. Сподівалась, що, може, там й цього разу відловлю, але він рідко залишається на місці.

– Тільки не кажіть, що він теж – жива істота, – роззираючись в передпокої в пошуках чогось, де можна було б присісти, хмикнув Звентар.

Та найближче крісло при його наближенні миттю перетворилось на табурет, котрий цілком серйозно поскакав до протилежного кута й, поки княжич ошелешено за цими переміщеннями спостерігав, Борич вперлась руками в боки й тупнула ногою: