Глава 4. На хвилях снів

– Ну, просто – сонечко! – з-під накидки пролунав чомусь дитячий голосок.

Та Звентара зараз більше хвилював його власний вигляд у дзеркалі: кіски! Його волосся… було заплетене в купу тонких кісок, що стирчали, немов сонячні промені на кривому дитячому малюнку! Не вистачало ще їм золотистого кольору додати. Та не встиг він про це подумати, як його чорна з синім відливом шевелюра враз пофарбувалась в колір сонця й засяяла майже, як воно…

Йому дуже хотілось вибухнути, але вчасно себе стримав. Свої думки він цілком контролював, значить, всі ті артефакти, що понапихав в його спальні Борас, хоч як, та працювали. Залишилось взяти під контроль ще й сам сюжет сну й повністю перехопити в ньому ініціативу, а задля цього треба бути спокійним й зосередженим.

Спочатку він повернув собі природний колір волосся, а слідом за цим й свою звичну зачіску. І лиш після цього він стрімко розвернувся й вхопив фігуру, що стояла за ним. Але в його руках залишилась тільки накидка, що розпалась на цілий букет змій. І це був дійсно букет! Тільки він звивався й сичав. А одна ще й за палець гризнути встигла.

Та варто було йому зашипіти по-зміїному, як вся ця дрібнота завмерла, проте ненадовго: за хвилину в його руках вже бився шуліка й так само намагався цапнути дзьобом за той самий постраждалий палець. Ну, це вже точно, щоб болючіше було!

– Та, щоб тебе! – лайнувшись, спробував він вхопити птаха за дзьоба, але отримав ще один удар по руці. – От відкручу зараз голову! – пригрозив нахабі й демонстративно потягнувся до її шиї, але тепер зник і птах. Лиш перо встиг вхопити, що затріпотіло в повітрі.

Тримав його міцно, згадуючи про стабільні точки, про котрі розповідав Борас: відшукавши таку – ти отримував контроль наді сном. Теоретично. До практики в лабораторії ще не дійшли, от його товариш і вчепився в таку шикарну можливість поколупатись уві сні зсередини, хоч і не своїми руками.

– Ну, що? – звернувся до пера Звентар, хоча й почувався при цьому ідіотом. – Поговоримо?

Але вітер, що налетів зненацька, вихопив з його руки перо й поніс просто до лісу, що виник замість дзеркала. Якусь мить княжич вагався, та, зрештою, вирішив, що чому б дійсно не пошастати уві сні, коли ти його так чітко усвідомлюєш, й рвонув за тим пером, намагаючись не втратити з поля зору.

Та ліс зник так само швидко, як і з’явився, й Звентар ледь не влип у стіну, що виросла просто перед ним. Чудово! Перо зникло. Чи стало стіною? Він торкнувся її рукою й стіна пішла хвилями, немов була складена з якогось гнучкого матеріалу. На щось стабільне дійсно не схоже. Але ж Борич така, що може й пил в очі пустити в усіх сенсах цього виразу.

Він заніс руку, щоб ляснути по стіні – навіщо, й сам не знав, але, може, це хоч як зрушило б сон з місця – та донести її до поверхні не встиг. Перед ним прочинились двері й до нього сяйнула своєю білозубою усмішкою валькірія:

– Звентаре, коханий! Що ж так довго! Я зачекалась, – хтиво вильнувши стегнами, вона трохи відступила, пропускаючи його всередину.

– Інґрід! – він й губи облизнув у передсмаку задоволення, що явно очікувало на нього, й вже заніс ногу над порогом, як хтось ззаду вхопив його за комір й потягнув назад.

Двері з гуркотом захряснулись. Розлючено розвернувшись, княжич ледь не налетів на дівчину:

– Борич! Що ви собі дозволяєте?! – сердито сунув він на неї.

Та, схоже, їй було абсолютно начхати на його злість, бо, схопивши за руку, вона потягнула чоловіка за собою:

– Рятую одного ідіота, котрий вирішив, що як прокинувся в самому сні, то може тепер розгулювати ним. Швидше! – смикнула вона Звентара, змушуючи ледь не бігти за нею.

Тільки зараз до нього дійшло, що, як тільки він побачив валькірію, відчуття сну зникло – він вже не усвідомлював себе. Хоча й не розумів, чим йому це загрожувало. А от бодай примарного задоволення його точно позбавили!

– Борич! – різко зупинився він, через що дівчина ледь не втратила рівновагу й влипла в його груди, змушена також зупинитись. – Вас стає надто багато в моєму житті! Вам так не здається?  

– Я можу зникнути просто зараз, – злісно процідила вона йому в обличчя, – а от чи прокинетесь після цього ви – не гарантую. Озирніться! – кивнула йому за спину Карена.

Він не надто поспішав виконати цей фактично наказ, та все ж озирнувся: метрах в ста від них клубочилось якесь сіро-чорне марево.

– Що це? – покосився він на свою студентку.

– Мисливці за снами, – ошелешила вона його. – Потрапите до них в лапи й, в кращому випадку, прокинетесь абсолютно виснаженим.

– А в гіршому?

– В гіршому – можете взагалі не прокинутись, якщо їм сподобається ваша енергія, – невдоволеним тоном повідала Борич.

– Що за маячня?! – недовірливо покосився на неї Звентар. – Це просто сон. Які мисливці?

– Ну, то залишайтесь! – сердито пирхнула дівчина, відпускаючи його руку. – Як не прокинетесь – не кажіть, що я вас не попереджала.

Розвернувшись, вона випустила з руки тонку сріблясту цівку й довкола неї почало вигравати вже інше марево – іскристо-веселкове, немов сонячні промені бавились у тумані, відображаючись в кожній його краплині. Схоже він бачив, коли вона прощалась з тим хлопцем: наче ігриста хвиля у повітрі.

– Ви йдете, чи ні?! – озирнувшись, роздратовано блимнула на нього Борич. – У вас буквально одна хвилина.

Подумавши, Звентар вирішив, що продемонструвати впертість він ще встигне. Зрештою, яка йому різниця, куди в цьому сні йти. А тут сама винуватиця його останніх проблем в руки трапилась.

– Й що робити? – наблизився він до неї.

– Прокидатись! – несподівано штовхнула вона його в ту хвилю…

Підскочивши на ліжку, Звентар ошелешено втупився у свого товариша, котрий з цікавістю дивився на нього.

– Я спав? – здивовано відмітив княжич, що за вікном вже ранок.

– Всю ніч! – підтвердив Борас. – А я, між іншим, цікаві речі зафіксував, – задоволеним поглядом окинув він купу своїх артефактів. – Що хоч снилось?