Глава 3. Операція "Плюс три секунди"

До самого перескладання іспиту студенткою Борич – ніяких неприємностей, чи несподіванок в житті Звентара більше не відбувалось, й він вже полегшено видихнув, сподіваючись, що блискавки кари небесної потріскотіли й пролетіли повз. Ну, трохи зачепили. Але з цим він вирішив розібратись як тільки завершаться всі іспити. Точніше, один-єдиний, котрий йому завинила та проноза. І, йдучи на кафедру, він вже не знав, кого покарав більше – Борич, чи себе, котрий цілком міг би відпочивати тепер. Поставив би їй «задовільно» й гуляв би собі. Кому гірше зробив?

Як не дивно, але дівчина вже стояла перед дверима аудиторії, терпляче очікуючи на нього. Прочинивши двері, він пропустив її вперед:

– Ви пунктуальні.

– Не люблю запізнюватись, – поклала вона на викладацький стіл залікову книжку.

– Похвальна риса, – кинув побіжним поглядом на оцінки княжич – самі «відмінно»! Лиш навпроти «Практичної портальної магії» було пусто. Це ж треба, яка відмінниця! З її ж бо характером?! Чи це він таким противним дійсно виявився?

– Починати з теорії? – втупилась в нього нахабним поглядом дівчина.

– Те, що з теорією у вас все гаразд, я вже впевнився. Мене цікавить практика, а вона у вас шкутильгає, – спершись на стіл й склавши на грудях руки, він кивнув їй: – Давайте не витрачати час на зайві рухи, й одразу займемось створенням порталу. Якщо залишилось щось незрозумілим – ставте питання зараз.

– Якби в мене залишились питання – теорію я вам не здала б, – мало не з гонором відрізала Борич.

Звентар поморщився: вона всім викладачам так відповідає? Чи це тільки з ним зірки не зійшлись?

– Гаразд. Починайте, – засік він час на годиннику.

Розвернувшись до нього спиною, дівчина трохи розвела руки й випустила з долонь енергетичні струмені, котрі в метрі перед нею почали завихрюватись у сфероподібну кулю блідо-золотавого кольору. Сфера досить швидко розросталась й, за півтори хвилини витягнулась у зріст дорослої людини. Ще пів хвилини студентка витратила на стабілізацію порталу, а за хвилину він схлопнувся.

Важко зітхнувши, Звентар тицьнув пальцем у годинник:

– Ось цей товариш достатньо об’єктивний, на відміну від мене, й він говорить, що на все про все у вас пішло три хвилини й сім секунд. Не вистачило трьох секунд.

Дівчина стрімко крутнулась довкола себе, обертаючись до нього, й так сяйнула своїми зеленющими очима, з яких навіть, здалось, іскри сипонули, що він вже збирався дірки в собі рахувати. І в цей момент вже осяяло його: двічі він бачив, як з її очей щось струменіло й двічі потім йому снилось казна-що. Точніше, один раз снилось, а другий раз взагалі було щось незрозуміле. А ще вона виявилась знайомою Волена Жагнича – співробітника відділку проблем часу. Після чого мало не почались проблеми у відділка.  

Якщо на всі ці факти дивитись нарізно, то вони взагалі ні про що. Але, коли їх зводиш до купи, то з’являються ґрунтовні підозри. Світан казав, що дівчина – втікачка з якогось тиранічного князівства. От тільки, чи втікачка? Чи шпигунка?

– Вам краще від мене відомо, що цього часу цілком достатньо, аби проскочити порталом! – обурилась вона.

– Ви збираєтесь стати цілителькою, – намагався спокійно реагувати Звентар. – Уявіть, що у вас важкий пацієнт, котрого терміново треба перенести в цілительський центр. А у вас портал нестабільний.

– Ви вирішили докласти руку до мого відрахування?! – в захриплому голосі дівчини лунали нотки відчаю.

– З чого ви взяли?! – спробував він обуритись, прикидаючи подумки – як би перевірити свої припущення. – Я лиш хочу бути певним, що ви не завдасте шкоди ні собі, ні будь-кому. Зрештою, це я вас навчав і, якщо подібне станеться, то частина провини лежатиме на мені, оскільки я виявився нездатним донести до вас свої знання. А, ставлячи оцінку, я, вважайте, запевняю всіх, що ви володієте моїм предметом достатньо добре.

– І, що ж ви пропонуєте? – розгублено кліпнула на нього Борич.

– Я, так і бути, поставлю вам «Добре», але за однієї умови, – хитро всміхнувшись, спостерігав за її реакцією Звентар.

З того, як вона зблідла й стиснула свої до темряви гарні губи, до її милої голівки прийшли не найкращі думки:

– Що саме? – слова наче з силою протиснулись крізь зуби дівчини.

– До моєї відпустки залишилось два тижні, – він, наче знущаючись, зробив паузу. – Кожного дня ви будете приходити на кафедру, й ми спробуємо довести ваші вміння до максимально оптимального варіанту.

– Ви збираєтесь займатись зі мною індивідуально?! – остаточно спантеличилась Борич.

– Раз мої лекції так погано вами засвоїлись, то я, як чесний викладач, маю донести до вас ці знання в інший спосіб, – ледь стримав лукавий осміх Звентар.

– А, якщо я не прийду? – підозріливо примружила вона очі.

– Я поставлю до відома вашого куратора тут і в Стрибор’ї, звідки ви прибули за обміном, про те, що ви не здатні переміщати порталом когось, окрім себе, – знизав плечима княжич. – А ви ж не хочете отримати обмежену ліцензію на свою діяльність?

– Гаразд! – сердито мотнула вона головою. – Коли я маю приходити?

– Кожного дня о дев’ятій ранку, – вже не приховував задоволеного осміху Звентар.

– Я буду! – мало зубами не проскреготіла Борич й рушила до дверей.

– А доброї ночі мені не побажаєте? – насмішкувато кинув їй в спину княжич.

Взявшись вже за дверну ручку, дівчина озирнулась, і її обличчям (Звентар міг просто заприсягтись в цьому!) майнув достатньо хижий вираз:

– Ще навіть обід не настав, – хмикнула вона, проте, хоча б без злості, з якою тільки-но крокувала.

– Навряд чи я побачу вас перед сном, – нахабно всміхався він.

– Боїтесь, що совість таки дістанеться вас?

– Боюсь, аби вона не заблукала остаточно.

– Ну, що ви! – розтягнула й собі нахабним осміхом губи Борич. – Я вкажу їй точні координати, ще й портал прочиню: вона вже точно встигне прошмигнути.

– Чекатиму з нетерпінням! – він навіть рукою відсалютував дівчині, поки та не зникла за дверима.