Глава 1. Дивні сни

– Чому незадовільно?! – насичено-смарагдові очі студентки Борич сяяли просто-таки праведним обуренням.

– А ви певні, що знаєте краще, ніж погано? – похмуро блимнув на неї Звентар. – Ваш портал протримався менше трьох хвилин.

– Дві хвилини п’ятдесят сім секунд! – з наголосом уточнила дівчина, сердито мотнувши головою, від чого її довге каштанове волосся заструменіло блискучими хвилями й на мить здалось, ніби приємно округлими плечима сповзають змії.

Звентар й собі мотнув головою: ще йому видінь не вистачало! Та після такої нічки ще й не те примариться!

– А індивідуальний портал має протриматись три хвилини десять секунд! – відрізав зухвалиці. Та зрештою! Це він тут викладач!

– Я б встигла проскочити крізь нього! – не вгамовувалась вперта студентка.

– І вас би розмазало по підпростору! – не втримавшись, він ляснув долонею по столу. – А я не збираюсь відповідати за вашу безголовість, недбалість й неуцтво, Борич!

– Чому я маю отримувати погану відмітку за чужу неповороткість?! – наполягала на власній правоті дівчина. – І, хай там як, але портал прочинився!

– Боричччч, – вже ледь не шипів Звентар, підводячись з-за столу, – якщо ви занесли ногу над магоходом, але він поїхав раніше, ніж ви встигли в нього сісти, це не означає, що ви кудись потрапите! Тому, так! Незадовільно! Будете перездавати. У вас три дні!

– Як вам спиться? – раптом схилившись над столом, дівчина втупилась в його очі, й Звентару здалось, що з них вирвався ледь вловимий зором сріблястий пилок, але це було лиш грою світла.

– Гадаєте, чи не мучить мене совість? – їдуче всміхнувся Звентар. – Не мучить.

– Ну, звісно, – хмикнувши, відкинулась на спинку стільця дівчина. – Спить разом з вами.

– Панно Борич! – хижо вишкірився він. – Вас має цікавити, як скласти мені іспит, а не достукатись до моєї гіпотетичної совісті. І, повірте, я перерахую кожну секунду під час прочинення вашого порталу. Цим і переймайтесь. Можете йти.

Загадково всміхнувшись, дівчина підвелась й рушила на вихід. Біля дверей вона озирнулась:

– Доброї вам ночі, пане Зничар!

– Дякую, – здивовано повів бровою Звентар, – але я поки не збираюсь спати.

– Ну, колись же доведеться, – підозріло нахабним осміхом розтягнула губи студентка.

– А вас це так хвилює?

– Що ви! – поблажливо хмикнула дівчина. – Хай це хвилює вас, – й, крутнувшись, випурхнула за двері.

Звентар потер обличчя обома долонями: що за нахабні студентки пішли?! Мало того, що піддають сумнівам оцінки, так ще й натяки якісь неоднозначні кидають! Зовсім знахабніли! Як же добре, що скоро канікули: хоч нерви підлікує. На щастя, це був останній іспит, якщо не рахувати перескладання його цією ж нахабою.

Занісши до магжурналів всі необхідні щодо іспитів записи, замкнув їх й рушив на вихід. Час весняних іспитів вже сплив й в коридорах Академії було незвично тихо. Спустившись поверхом нижче, Звентар зазирнув до кабінету свого друга – Світана Вогневського.

– Здаєшся надто втомленим, – окинувши його прискіпливим поглядом, констатував товариш. – Багато крові попили?

– Я вже починаю шкодувати, що погодився на пропозицію твого батька зайнятись викладанням практичної портальної магії, – поморщився Звентар. – Краще б просто будував портали. От скажи! Старшокурсники всі такі гонорові?!

– Старшокурсники, кажеш? – глузливо хмикнув товариш. – Ти на мою сестричку подивись: вона тільки другий курс завершує, а гонору, наче їй академіка вже дали.

– Вона – авансом, – сміхотнув Звентар. – Татусь – академік, брат – професор. Має ж і ця зірочка якось сяяти!

– Аж сліпить! – скептично скривив губи Світан. – Що? Якійсь студентці оцінка не сподобалась?

– Чому одразу студентці? – обурено поморщився Звентар.

– Бо, по-перше, хлопці, зазвичай, скромніші, – лукаво заломив брову друг. – А, по-друге, так рознервуватись ти міг лиш через дівчину.

– Аналітик! – хмикнув Звентар. – Портали прочиняти не навчились, а розумувати беруться. Відправив на перескладання іспиту.

– Ого! Взагалі не змогла прочинити?

– Не утримала його останні тринадцять секунд.

У Світана вже обидві брови злетіли:

– Тільки за це?! – він аж закашлявся. – Це мене тут вважають буквоїдом. Але, бачу, ти вирішив переплюнути. Я так розумію, що сталось ще щось, – він потягнувся до графина й налив соку їм обом. Потім, діставши з шафи позаду якийсь флакончик, додав пару крапель собі й другу. – Розповідай!

Важко зітхнувши, Звентар одним махом осушив склянку й, підвівши очі до стелі, заговорив просто-таки замріяним голосом:

– Ти б бачив її! Висока. Струнка. Золотокоса. А очі які! Небо! – він потягнувся до графина й плеснув собі ще, та, понюхавши, блимнув на друга: – А чогось міцнішого за сік – немає?

– Ми на роботі, якщо ти забув, – знущальним тоном повернув його до реальності Світан. – Я там додав для покращення настрою, – кивнув на флакончик.

– Забудеш тут! – вихилив чергову порцію Звентар. – Я тільки зібрався показати їй басейн, й продемонструвати його ідеальне просторове розташування на невеликій площі, як нас грубо перервали! – рикнув він під кінець. – Цей згорьований татусь просто висадив мені двері!

Світан ошелешено витріщився на нього:

– Ти привів студентку додому?! Звентар! Ти не забув, що це заборонено?

– Яку студентку?! – огризнувся той. – Це була справжня валькірія! З Асґарду. Вони тут по обміну досвідом будівництва.

– З асґардської делегації?

– З неї.

– А голова делегації – її батько? – все менше подобалась Світану ця ситуація.

– Та при чому тут голова делегації?! – бурхливо жестикулював Звентар. – Зміюки якоїсь батько!

– Щось я нічого не зрозумів, – спантеличено покліпав на нього товариш. – Якої зміюки – який батько?

– Зі Змієвиру! – ще більше приголомшив його Звентар.

– Зажди, – потер скроні Світан, – хтось з твого князівства?