ЕПІЛОГ

  Стук. Сухий, ритмічний, безкінечний хрускіт важкого дерева. Шурхіт тисяч ниток, що перепліталися в одвічній, холодній темряві за межами людського й божественного розуміння. У цьому місці час не мав жодної ваги — він просто стікав по стінах липким сірим маревом, застигаючи на підлозі важкими краплями прожитих епох.

  Тут не було ні Валора, ні інших зірок. Велетенський, безкінечний ткацький верстат, за яким сиділи три постаті. Прялі Долі. Вони не мали облич — лише глибокі темні каптури, з-під яких долинав тихий, шелесткий шепіт, схожий на шурхіт сухого осіннього листя по мармурових надгробках.

  Важкі дерев'яні двері, оббиті потьмянілим від часу залізом, прочинилися без жодного скрипу.

  До зали увійшов Лірель. Бог злодіїв, сиріт та сліпої удачі ступав легко, майже невагомо, ховаючи руки в широких рукавах свого сірого дорожнього плаща. Його вічний, ледь помітний іронічний усміх зараз зник, залишивши обличчя застиглим і серйозним. Навіть для нього, безтурботного покровителя ризику, це місце пахло занадто важко. Воно пахло вироком долі.

— Світ стає дедалі жорстокішим... — перша Пряля порушила тишу, не зупиняючи швидкого руху своїх тонких, наче висушені гілки, пальців. Вона витягувала з бездонного кошика чергову сіру нитку людського життя. — У ньому забагато заліза. Забагато криків.

— Він стає неправильним, — прошепотіла друга Пряля, і її веретено хворобливо рипнуло. — Семеро затягують вузли занадто туго. Вони випалюють основу, намагаючись переписати візерунок під власні золоті престоли. Тканина рветься. Міра втрачена, і хаос проростає крізь щілини брудною кров'ю.

  Лірель мовчки підійшов ближче, зупинившись біля самого краю велетенського Килима Долі, що нескінченним полотном спускався кудись у безодню під їхніми ногами. Він знав цей малюнок. Мільярди звичайних, тьмяних ниток смертних — сірих, коричневих, білих, які обривалися, так і не створивши нічого величного. Інколи серед них спалахували яскраві, криваві лінії: люта червона нитка Карага, важка золота лінія Тота, чистий глибокий ультрамарин Неови... Кожен бог намагався вплести свій колір, забиваючи інші.

— Яка цікава доля... — раптом промовила перша Пряля, і її пальці завмерли на дерев'яній рамі.

  Лірель мимоволі примружився, вдивляючись у те місце, куди вказувала кістлява рука істоти. Його божественний погляд, що бачив кожен сліпий випадок на дорогах Хараату, ковзнув крізь тисячі заплутаних ниток людських доль.

  І раптом бог удачі застиг, наче вражений грозою Самірена.

 Серед суцільного хаосу сірої буденності та важких кольорів Семи Храмів проростала одна-єдина нитка. Вона була тонкою, але неймовірно міцною. І вона була неможливою. Вона не належала жодному з відомих престолів, бо була сплетена з багатьох різних кольорів — усього вісім чітких, яскравих відтінків, що перепліталися в ідеальному, затятому танку. А найдивнішим було те, що весь цей магічний спектр тримався на простій, грубій, але незламній ллянній основі. Цей льон пахнув бідністю портових причалів, рудим пилом степу та потом пекарських діж.

— Що це?.. — тихо, майже злякано запитав Лірель, і його голос уперше за століття здригнувся від щирого подиву. — Такого візерунка не існує. Сім кольорів тримають цей світ, а восьмий... восьмий був вирваний і забутий. Хто дозволив їй з'явитися?

  Три Прялі одночасно повернули свої приховані темрявою голови в його бік.

— Її доля, — тихо промовила перша Пряля, і її веретено знову зробило повільний, важкий оберт.

— Вона змінить малюнок світу, — вагомо додала друга, і нитки навколо неможливої лінії ледь помітно затремтіли, наче від крижаного подиху.

— Вона змінить усе, — закінчила третя, найстаріша Пряля, чий голос прозвучав як відлуння, що давно перетворилися на попіл. — Вона вже йде по стерні Вараїв. Вона вже несе в собі світло двох.

  Лірель зачаровано дивився на цю тонку, різнокольорову нитку вплетену в скромний льон, яка впевнено пробивала собі шлях на північ — туди, де на самому краї світу височіли похмурі, засніжені контури Форту Ном. Сліпий бог удачі, який ніколи не мав чітких планів, раптом посміхнувся своєю хижою і небезпечною посмішкою старого пройдисвіта.

— Що ж... — прошепотів він, і його постать почала повільно танути в тінях зали, перетворюючись на легкий пустельний вітер. — Нарешті Гра стає по-справжньому цікавою. Я знайду її.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ КНИГИ