РОЗДІЛ 57. СПОВІДЬ І НАДІЯ

  Я застигла на мить, заціпенівши від дикого, паралізуючого жаху. Я, яка завжди миттєво знаходила лазівку в будь-якій пастці Аргена, зараз просто не могла думати. Весь мій досвід вуличного щуряти розбився об цей розлогий, темний степ під безмежним крижаним небом. Наді мною не було даху чи стіни, за які можна було б ухопитися чи втекти — лише важке, смердюче тіло нападника, що притискало мене до гарячої землі, вичавлюючи повітря з легень.

  Чоловік, відчувши мою безпорадність, тихо і гидко захихотів. Його друга рука — зашкарубла, шорстка, з брудними нігтями — з силою залізла мені під льоняну варайську сорочку, боляче дряпаючи шкіру прямо над краєм жилета.

  Його гаряче, застояне дихання обпекло моє вухо, коли він почав гарячково шепотіти якісь брудні, масні непристойності, від яких усередині мене все переверталося від нудоти. Повз тканину під підкладку просочувався холод степової ночі, а паски жилета, які я так ретельно затягувала вранці, тепер лише заважали зробити хоч один повноцінний вдих.

  Усередині все стислося від страшного, остаточного розуміння. Це кінець. Цього разу я навряд чи зможу втекти від долі. Моя сліпа удача, мій Лірель, моє портове везіння — все це залишилося там, за кам'яними мурами Терії. Навколо була лише руда трава і людина, яка збиралася розірвати моє життя та тіло на шматки.

  І в ту саму мить, коли я вже готова була спробувати вкусити цю брудну руку, щоб закричати, реальність вибухнула коротким, вологим звуком.

  Чоловіка вбили прямо на мені.

  Я не побачила удару — я лише почула важкий, глухий звук сталі, яка з розмаху пробила людську плоть і кістки. Нападник раптово осікся на пів слові. Його судомний, хрипкий подих обірвався диким бульканням у горлі, і він усією своєю масивною ваговою тушею завалився на мене. Його важка голова ткнулася мені в плече, і я ледь не задихнулася під цим мертвим тягарем, який намертво притис мене до землі улоговини. Наступної миті я відчула, як щось густе, липке та неймовірно гаряче з силою ляпнуло на мою шию, обличчя та сорочку, просочуючись крізь тканину і пахнучи гострим, металевим запахом крові.

  Перш ніж я встигла закричати від огиди й жаху, темрява над нами ворухнулася. Чиїсь могутні руки вхопили мерця за засмальцьований комір халата і одним швидким ривком зняли його з мого тіла, відкинувши вбік, наче мішок із ганчір’ям.

  Я перевернулася на бік, кашляючи й жадібно ковтаючи холодне нічне повітря, яке нарешті наповнило мої палаючі легені. Пальці сліпо мацали траву, обличчя пекло від чужої крові. Підвівши голову, я побачила перед собою велику, темну тінь доволі високого, широкоплечого чоловіка. Він стояв між мною і зірками, тримаючи в руці довгий, закривавлений ніж.

— Маро... — Його голос не був шепотом. Це був глибокий, тремтливий від хвилювання баритон, який я миттєво впізнала. — Ти в порядку? Ти жива, дівчинко? Нам треба тікати! — він оглянувся навколо, стишуючи голос. — Прямо зараз!

  Я застигла, забувши як дихати.

  Джад.

  Світло холодних безмовних зірок на мить вихопило його обличчя з нічної темряви. На його обличчі більше не було сліду колишньої брудної безпорадності, а головне — його очі. Великі, чисті, вони виблискували в темряві глибоким, сірим кольором. Він бачив мене. Він дивився прямо на моє закривавлене обличчя.

  У моїй голові миттєво вибухнула величезна кількість питань, що крутилися шаленим вихором, заважаючи думати. Джад? Як?! Як він знайшов мене в цьому безкрайньому степу? Як він зрозумів, куди я пішла, якщо я бігла наосліп через Північну браму? Чому він пішов за мною, ризикуючи всім, замість того, щоб святкувати своє повернення до життя?

  Чоловік не дав мені часу на роздуми. Він міцно вхопив мене за руку своїми великими, мозолястими пальцями і буквально підняв із землі, затято тягнучи геть від затихлого табору селян, у глибоку темряву високої рудої трави. Мої нові черевички слухняно слухалися, ковзаючи по стерні, але через кілька сотень метрів, коли вогнище каравану перетворилося на далеку, ледь помітну іскру, я різко висмикнула свою руку з його хватки.

— Стій! — хрипко промовила я крізь нікаб, важко дихаючи і витираючи рукавом сорочки кров біля ока. — Стій, Джаде. Я не зроблю більше жодного кроку, поки ти не відповіси. Чому ти тут? Чому ти пішов за мною? Навіщо... навіщо ти вбив того чоловіка?

  Джад застиг на мить, опустивши свої могутні плечі. Його погляд на мить повернувся в бік далекого обрію, де тьмяно виблискували крижані вершини Самірена, а потім він знову подивився на мене. Його погляд був важким, повним старого, задавненого болю.

— Я чув про «диких», Маро... — тихо, але вагомо промовив він, і його голос пройшов мені по спині крижаною голкою. — І я знаю, ХТО ти така. Я зрозумів це тієї самої миті, коли твоє світло повернуло мені очі.

  Він зробив глибокий вдих, сильніше стискаючи руків'я ножа.

— Кілька років тому, коли я був здоровим, сильним і дурним, я служив начальником міської варти Терії. Я був залізним псом закону, Маро. І я... я допомагав Храмовникам відловлювати таких, як ти. Дітей із магічними мітками, «диких», небезпечних... Ми вривалися в будинки, ламали долі, кидали невинних у підземелля храмів просто за те, якими вони народилися. Ті, кого ми вели на заклання, проклинали мене. Вони бажали мені страшної смерті, бажали, щоб я здох, як собака при дорозі. І знаєш що? Вони були праві. Я заслужив на свою кару. Під час однієї з останніх облав на сховище єретиків сталася тиснява, один із Храмовників злякався, махнув важкою глефою сіючи божественний вогонь... і я потрапив під удар свого ж союзника. Спалах випалив мої зіниці, викинувши мене на вулицю як використаний непотріб. Храм забув моє ім'я наступного ж дня. Родина зрадила. Я став нічим. Я став старим, нікому не потрібним псом на узбіччі.

  Джад зробив крок ближче до мене, і його очі заблищали від щирого, глибокого почуття.

— А сьогодні ти... дівчинка, яку б мої колишні господарі назвали чудовиськом, підійшла до мене. Ти заплакала за мною. Твоя сила повернула мені очі, повернула мені силу і життя. Храми забрали в мене все, а «дика» дівчинка повернула мені людську подобу. Та зараз не час для розмов, Маро. Твій магічний викид відчули в місті. Нам треба тікати далі на північ, поки храмовники не перекрили тракти.