РОЗДІЛ 56. ВІДКРИТЕ НЕБО

  Терія повільно танула позаду, лишаючи по собі лише брудний рудий шлейф пустельного пилу на обрії. Віз селян-вараїв рухався неквапливо, важкі дерев'яні осі рипіли під вагою порожніх кошиків, а воли ліниво переставляли копита, здіймаючи хмари сухої куряви. Я йшла впевнено, намагаючись триматися в тіні борту, але що далі ми відходили від міста, то сильніше мінявся світ навколо.

  Ми минули кілька перших приміських сіл — убогих поселень із глинобитних мазанок, де навколо криниць тулилися худющі кози, а на засіяних ячменем клаптиках землі горбилися засмаглі до чорноти батраки. Тут, на відкритому просторі, було надто багато свободи і гарячого, сухого повітря.

  На одному з перехресть, де дорога звужувалася біля зрошувального каналу, селяни пригальмували волів, і кілька старших чоловіків із нашого супроводу повернулися в мій бік.

— Гей, дівчино, — озвався один із них, жмурячись на сонце крізь густі, посивілі брови. — Звідки ти така взялася і чия будеш? Не схожа ти на степнячку. Одяг ніби наш, а крок легкий, міський. Хто твій батько?

  Моє полохливе серце миттєво забилося швидше. Я занадто добре знала: у цих краях одинока дівчина на дорозі — це або втікачка, або єретичка, або приманка для бандитів. Кожне їхнє запитання було небезпечним, адже мене могли запам'ятати й описати першому ж патрулю Храмовників, який піде цим трактом. Мені потрібна була швидка, бездоганна брехня.

— Моя родина зараз гостює у родичів у крайньому поселенні за Варайським валом, — спокійно промовила я крізь щільну тканину нікабу, злегка схиливши голову. — А мене батько відправив до Терії, аби я виконала обітницю й відвідала головний Храм Неови, богині краси та родючості. Я затрималася біля жертовника, панове, і трішки відстала від свого каравану. Тепер мушу наздоганяти.

  Вибір Неови був чистим розрахунком. Молода дівчина, що несе дари богині дівоцтва та краси — це історія, яка не викликала підозр у простих селян. Адже кожна молода дівчина вважала за потрібне хоч раз на рік відвідати храм, аби попрохати про покровительство богині.

  Наш караван зібрався невеликий — усього п'ять возів. В основному це були старші, змучені важкою працею чоловіки з мозолястими руками та обвітреними обличчями. Але найбільшу небезпеку для моєї таємниці становили не вони. Кілька старших жінок, замотаних у широкі, сірі варайські хустки, сиділи на возах поверх порожньої тари. Їхні колючі, важкі й неймовірно насторожені погляди буквально пропалювали мене наскрізь. Жінки ремісничого краю за милю відчували чужинок, і те, що я йшла сама, без супроводу чоловіків чи старших родичів, здавалося їм кричущим порушенням усіх звичаїв.

  Розуміючи, що мовчання лише посилить їхню підозру, я підійшла ближче до першого воза й звернулася до старшого погонича:

— Пане, дорога попереду неспокійна. Дозвольте мені дійти разом із вашими возами до земель Вараїв. Батько мене вб'є, якщо взнає, що я відстала від нашого сільського каравану. Мені треба якнайскорше повернутися до родини. Поряд із чесними людьми мені буде безпечніше, а я не завдам вам клопоту.

  Старий погонич покрутив сивий вус, озирнувся на своїх товаришів і, зваживши мою скромну поставу та охайний вигляд, неохоче кивнув:

— Тварюки в степу зараз голодні, та й людського наброду вистачає. Іди поруч, дівко. Але якщо запізнюватимешся — чекати не будемо.

  Я тихо подякувала. Внутрішній голос нашіптував, що далі, у безкрайніх степах Вараїв, буде набагато небезпечніше, але іншого вибору я просто не мала. Без каравану я б стала здобиччю в першу ж ніч. В степу одинакам не місце, тут часто бродили зграї здичавілих вайо, що полюють на все що рухається. Ці не надто великі та швидкі тварини полюбляли м'ясо. А боялися вони лише вогню. Вайо завезли з островів і навіть приручали, для охорони. Їх гострі зуби могли залишити без кінцівки. Та це важка та довга робота. Після пори воєн на материку, неймовірна кількість цих хижаків залишились самі по собі. І вони становили доволі серйозну небезпеку для подорожуючих.

  Доля, як завжди, внесла свої корективи ближче до вечора.

  Коли Валор почав стрімко котитися до обрію, фарбуючи суху траву в колір запеченої крові, середній віз із гуркотом просів на лівий бік. Старе дерев’яне колесо, розсохле від безжальної спеки, не витримало вибоїни і з тріском розлетілося на кілька шматків. Воли злякано ревнули, караван зупинився.

  Вечоріє в степу миттєво. Навколо не було жодного деревця чи скелі, лише безкрає море рудої трави, над якою вже піднімалася перша нічна прохолода. Порадившись, чоловіки вирішили, що лагодити віз у темряві — марна справа, тому доведеться заночувати прямо обабіч дороги.

  Поки чоловіки розпрягали волів та стягували вози в захисне півколо, жінки заходилися готувати швидку та просту вечерю. Вони розпалили невелике багаття з сухого гною та залишків дрібних гілок, повісивши над вогнем щербатий казанок із водою та залишками сочевиці.

  Я розуміла, що повинна заробити своє право на місце біля вогню. Наблизившись до жінок, які похмуро мішали пусту юшку, я витягла з кишені невеликий пакунок — сіль і спеції, які я прихопила в Терії для себе раніше.

— Додайте це до казана, — тихо запропонувала я, висипаючи духмяний кардамон, сухий коріандр та дрібку гострого перцю у руку жінки, що розглядала мене. Жінка гмикнула, та показала на місце поруч із собою. Я не відпиралася.

  За хвилину над табором розлився такий густий, багатий аромат, що навіть суворі обличчя селян трішки пом'якшали. Вечеря минула швидко і в повному мовчанні — всі були виснажені важким переходом і денною спекою. Ситість наповнила мій живіт, відчуттям млосної ліні. Люди розходилися по своїх місцях, влаштовуючись на ніч прямо на возах або під ними, загорнувшись у цупкі вовняні халати. Чатувати біля вогнища залишилися двоє старших чоловіків із довгими пастушими киями та іржавими ножами на поясах.

  Я подякувавши, відійшла трішки в сторону від загального табору, знайшовши невелику улоговину за останнім возом. Постеливши свій нехитрий дорожній скарб під голову, я лягла на гарячу землю.