РОЗДІЛ 52. ЦІНА НАЇВНОСТІ

  Я бродила між глиняними халупами вже казна-скільки часу, дедалі глибше занурюючись у смердюче, спекотне серце бідняцького життя. Східне передмістя Терії виявилося справжньою клоакою, де кожен заулок пахнув однаково: гнилою соломою, людськими нечистотами та безнадією. Сонце Валора стояло в зеніті, нещадно випалюючи вологу крізь мій нікаб, а рудий пустельний пил осідав на шкірі липкою, гарячою кіркою. Мої тонкі черевички ступали безшумно, але це було єдиним, що зараз приносило хоч якесь полегшення. Пісок та гаряче повітря з пустелі поблизу викликали бажання знайти глибоку прохолодну нору.

  З-за рогу перекошеного глиняного паркана раптово вивалився чоловік. Обличчя його було запливе від дешевого сивушного пійла, а брудний хітон ледь тримався на худих плечах. Побачивши мою постать — охайні варайські штани, нову, міцну шкіру жилета, яка вигідно виділяла мене серед тутешнього злиденного натовпу, — його каламутні очі хижо зблиснули.

— Ей, красуне варайко... — просипів він, перегороджуючи мені шлях і тягнучи до мене зашкарублі пальці. — Подай мідяк на ліки. Тобі боги більше відсипали, поділися з бідняком! Саренова шльондра!

  Я за звичкою портового щуряти просто проігнорувала його. Зробила різкий, плавний крок убік, намагаючись проковзнути мимо, навіть не подивившись у його бік. Зв'язуватися з місцевим п'яничкою не входило в мої плани.

  Але чоловік виявився настирливим. Обурений моїм мовчанням, він розвернувся і щосили закричав у глибину провулка:

— Гей, хлопці! Сюди! Тут якась багата варайська сучка шастає, кишені міддю бряжчать! А поділитися з нами вона не хоче.

  З сусідніх халуп, наче щури з підпілля, миттєво висипали троє його дружків — такі ж обідранці, але з важкими дерев'яними кілками та іржавими ножами в руках. Вони перезирнулися і з брудними лайками кинулися в мій бік, намагаючись затиснути мене в кут між двома стінами.

  Всередині мене на мить спалахнув гарячий, небезпечний гнів, пальці інстинктивно стиснулися, і я мало не задихнулась від обурення... Але холодний розум знову переміг. Я не могла ризикувати. Мені довелося тікати.

  Тут і пройшли справжню перевірку мої легкі черевички. Я рвонула з місця, наче стріла, випущена з лука. Мої кроки були абсолютно невагомими й швидкими. Я блискавично пролітала крізь вузькі щілини між халупами, перестрибувала через купи гнилого сміття та перекинуті діжки, залишаючи розлючених, важко дихаючих переслідувачів далеко позаду. Вони абсолютно не встигали за моєю щурячою спритністю.

  Через якийсь час, заплутавши сліди крізь десяток кривих заулків, я нарешті зупинилася, важко переводячи подих. Навколо панувала тиша. Переслідувачі відстали, загубившись у лабіринті.

  Я опинилася на самій окраїні бідняцьких халуп — далі починалася випалена пустеля, всіяна колючими кущами, гострими скелями та сухим камінням. Я безсило прихилилася спиною до гарячої глиняної стіни якоїсь напівзруйнованої хижі й опустилася навпочіпки, обхопивши голову руками. Усередині мене закипіла гірка, пекуча злість на саму себе, якої я не відчувала вже дуже давно.

  Яка ж я дурепа! Звичайна, наївна, нерозумна дурепа!

  Я запекло корила себе за цей витрачений на марні пошуки час. За цю безглузду, ідіотську ідею навчитися битися мечем у сліпого каліки. Я піддалася дурним емоціям, повірила в якийсь дурний сон, наче маленька дитина, яка все ще чекає на дива від богів! Через цю наївність я сьогодні витратила купу монет: три мідяки Маліку, ще кілька мідяків тому ринковому здирнику біля Храму Тота... Монети, які я заробляла своєю важкою працею біля печі, тепер пішли прахом просто за фальшиву чутку!

  Але найгіршим, найважчим каменем на моїх грудях була Меріт.

  Ця жінка довіряла мені як рідній дочці. Вона відпустила мене в робочий час, спокійно дала мені міри часу на покупки, впевнена, що її вірна Мара просто пішла за покупками. А я? Я вештаюся по найбрудніших нетрях Терії, ризикуючи отримати ніж під ребра чи потрапити до рук пияків. Тепер мені доведеться повертатися і брехати їй, дивитися в її чисті, добрі очі й вигадувати байки про черги чи ще щось. Мені, портовому щуряті, раптом стало по-справжньому огидно від власної брехні перед людьми, які дали мені притулок і назвали сина ім'ям мого загиблого друга.

— Досить, — прошепотіла я сама собі крізь тканину нікабу, витираючи спітніле чоло. — Повертайся в пекарню, Каро. Твоє місце — біля хліба. Ти не рятівниця і не героїня. Забудь про Джада, нехай Хара'ат забере його разом із його гордістю.

  Я вже підвелася, обтрушуючи пил із шароварів, і збиралася повернути назад до міських воріт, коли тишу окраїни раптом розірвав звук.

  Це був стогін.

  Глухий, хрипкий, придушений стогін людини, яка перебуває на самому краї відчаю та фізичного болю. Звук долинав звідкись неподалік, з-за купи старого будівельного сміття та заваленого даху сусідньої покинутої халупи.

  Я застигла на місці, і кожен нерв здавалось натягнувся як струна. Портовий досвід миттєво дав про себе знати холодною тверезою думкою: «Це не обов'язково Джад. Це може бути будь-який вмираючий бродяга, поранений грабіжник або чергова пастка вуличних банд. Не йди туди. Зроби крок назад і біжи в місто».

  Логіка вимагала втечі. Але мої ноги, наче підкоряючись зовсім іншому, невидимому наказу, вже несли мене вперед. Внутрішній холод, який так запекло ненавидів кривду, знову виборов контроль над моїм тілом. Навіть якщо це був не Джад, я не могла просто розвернутися і піти, залишивши когось помирати в цьому пекучому пилу.

  Міцно стиснувши зуби, на повній швидкості, я побігла прямо на звук.