РОЗДІЛ 50. СЛІДИ СТРАХУ

  Хлопчак зі шрамом на губі хижо примружився, переводячи погляд із мідяка на моє закрите нікабом обличчя. В його очах спалахнув звичний для вуличних злодюжок розрахунок — він намагався вгадати, скільки ще монет ховається в моїх кишенях і наскільки небезпечною я можу бути.

— Один мідяк за Джада? — зверхньо пирхнув він, хоча його пальці сіпнулися до монети. — Ти жартуєш, варайко. Сліпий — примітна фігура, але шукати його в такому великому місті, як Терія, — це топтати чобітки не один заулок. П'ять мідяків, і мої хлопці перериють увесь Нижній ринок.

  Я тихо, майже нечутно засміялася. Цей звук крізь щільну тканину нікабу пролунав сухо й загрозливо. Я занадто добре знала цю гру, бо сама колись починала з таких самих дешевих розводів на причалах Аргена.

— Три мідяки, дрібното, — відрізала я, і в моєму голосі прокинулася та сама холодна, впевнена жорсткість портового щуряти. — Один ти отримуєш зараз. Ще два — ввечері, коли покажеш мені точне місце. І не здумай мене дурити. Якщо я дізнаюся, що ти підсунув мені фальшивий слід, я знайду тебе навіть під землею, і тоді твій шрам на губі здаватиметься тобі дрібною подряпиною. Розумний хлопчик згодиться на три, бо три мідяки — це три ситні вечері, які не треба зрізати з чужих поясів під страхом варти.

  Хлопчак на мить завагався, оцінюючи мою пряму спину, міцно затягнуті паски нового шкіряного жилета і легкість моєї пози. Напад на мене явно не обіцяв йому легкої здобичі.

— Гаразд, — буркнув він, блискавично вихоплюючи монету з моєї долоні. — Мене звати Малік. Повертайся сюди ввечері, коли ринок почне згортатися, а сонце сховається за мури Внутрішнього міста. Я матиму для тебе новини.

  Ми розійшлися. Решту дня я провела в пекарні, на автоматі допомагаючи Віті розкладати свіжі короваї та бавити маленького Бетіна, але всі мої думки були там, у пильних провулках Терії. Зникнення Джада не давало мені спокою.

  Коли вечірні сутінки нарешті опустилися на ремісничий квартал і важка дерев'яна брама пекарні зачинилася на засуви, я знову вирушила до Торгової площі. Малік чекав мене на тому самому місці, прихилившись до засмальцьованої стіни зернової лавки. Його обличчя в тіні каганців виглядало зосередженим.

— Твій сліпець перебрався в інший район, — без зайвих вступів заявив хлопчик, протягуючи руку за залишком платні. — Сусіди бачили, як він ішов у бік Кварталу Купців. Тепер він сидить на сходах Храму Тота — бога торгівлі та золота. Мабуть, вирішив, що там багатії щедріші, ніж біля суворого Ендара.

— Храм Тота? — я напружилася. Це було ближче до центру, у вельми людному і заможному місці, де варта вешталася набагато частіше. — Покажеш дорогу туди.

— Зараз туди йти запізно, Храм зачиняється на ніч, а жебраків розганяє храмова варта, — заперечив Малік, хитро мружачись. — Приходь завтра на світанку. Я проведу тебе таємними завулками, де немає патрулів. Але це коштуватиме тобі ще один мідяк.

  Я кивнула, пообіцявши платню, і ми домовилися про зустріч.

  Зранку, коли сіре передсвітанкове марево ще тільки починало розганяти темряву, я вже стояла на обумовленому місці. Малік з'явився нізвідки, наче справжнє привидище рудого пилу Терії. На вигляд йому було років дев'ять — худий, замурзаний, у завеликій сорочці, з якої стирчали гострі ключиці.

  Він упевнено повів мене вперед, петляючи крізь такі вузькі й заплутані капіляри міста, про існування яких я лише здогадувалася за ці пів року. Ми пролізали крізь щілини в гнилих парканах, перетинали закинуті внутрішні дворики, де пахло сухою соломою та старою шкірою, і ковзали в тіні стін, ховаючись від перших променів Валора.

  Крокуючи поруч із цим хлопчиком, я раптом зловила себе на дивній, майже дорослій думці. Я дивилася на те, як Малік пригинається, почувши далекий тупіт копит, як його пальці інстинктивно торкаються стін, перевіряючи шляхи для відступу, і впізнавала в кожному його русі... саму себе. Таку, якою я була в Аргені поруч із Бетом. Але зараз, у своїх нових шароварах, м'яких шкіряних черевичках та щільному нагруднику, я почувалася абсолютно дорослою жінкою поруч із цим малим дитям. Я більше не бігла наосліп. У моїх кроках була сила, в моїй кишені була чесно зароблена мідь, а в душі — важкий досвід, який назавжди відрізав мене від безтурботного дитинства. Я змінилася. Тепер це «інше» всередині мене мало власну, важку вагу.

  Нарешті за рогом чергової глиняної будівлі відкрилася велика площа. Храм Тота вражав уяву своєю розкішшю. На відміну від похмурого кам'яного Храму Ендара з кількома зеленими садами, ця споруда була зведена з білого мармуру, а її високі колони були щедро прикрашені золотим гаптуванням, що сліпуче виблискувало в ранковому сонці. Тут уже вирувало життя: купці в шовкових каптанах голосно сперечалися про відсотки, слуги тягали скрині з товарами, а раби вимивали мармурові сходи до блиску.

— Прийшли, — Малік зупинився в тіні арки, важко дихаючи. — Он там, з лівого боку від брами, зазвичай збираються знедолені. Дивись сама.

  Я вдивлялася крізь вузьку щілину свого нікабу, скануючи натовп. Біля підніжжя колонад справді тулилося кілька брудних, обідраних постатей із дерев'яними мисками для милостині. Але Джада серед них не було. Його могутня, широкоплеча фігура з характерною великою дерев’яною палицею миттєво кинулася б у вічі, та його ніде не було видно.

  Малік набурмосився, його обличчя стало зляканим і сердитим водночас. Він нервово затупав босими ногами по пилу.

— Сарен його забирай! Його немає... Але ж учора він точно був тут! Я сам бачив, як він сидів он під тією колоною, присягаюся богами! Варайко, я виконав свою роботу, я привів тебе сюди. Давай мої монети!

  Я спокійно дістала з гаманця два обіцяних мідяки за вечірній слід та ще одну монету за ранковий супровід. Гроші тихо збрякли в долоні хлопчика.

— Дякую, Маліку. Ти чесно заробив свою мідь. А тепер іди, далі я сама.

  Хлопчак двічі не примушував себе просити — блискавично сховав гроші за пазуху і розчинився в натовпі швидше, ніж пустельний міраж.