РОЗДІЛ 49. ПОШУК СЛІПЦЯ

  Повернення до пекарні здавалося мені поверненням у зовсім інший світ, затишний і безпечний, схований за стіною з хлібного, дріжджового тепла. Проте чомусь побачена сцена не виходила в мене з голови. Щоразу, коли я заплющувала очі, я бачила горду, непохитну постать сліпого Джада та чула його залізні, повні болю й презирства слова: «Ця сім'я не варта моїх принижень». Мої думки про цього чоловіка, які раніше були лише сумішшю злодійської настороженості та звичної відстороненості, тепер набули зовсім іншого, теплого відтінку. У ньому була та сама залізна гідність, яку я так поважала в Рікарі, і те саме прагнення справедливості, яке мені здавалося близьким.

  Але наступного ранку, коли я звичним маршрутом поспішала повз величні мури Храму Ендара, міцно стискаючи ручку кошика з гарячим хлібом, сходи виявилися порожніми.

  Я мимоволі сповільнила крок, вдивляючись у ранкове марево пустельного туману. Джада не було на його звичному місці. Холодний камінь, де він зазвичай сидів, притиснувшись спиною до стіни, пустував, а його щербатий глиняний черепок для мідяків зник. «Можливо, просто спізнюється», — подумала я тоді, намагаючись заспокоїти дивне, липке передчуття, що ворухнулося під ребрами.

  Проте ні через день, ні на наступний ранок Джад так і не з'явився.

  Повз похмурі арки Храму Ендара текли сотні людей, ремісники сперечалися, міська варта в пісчаних, світлих накидках ліниво обходила площу, але безпорадної, і водночас грізної постаті сліпця ніде не було видно. Це його зникнення непокоїло мене дедалі дужче. Сходи Храму здавалися мені тепер якимись осиротілими. Що з ним сталося? Можливо, після жорстокої сварки з дружиною він вирішив змінити місце? Чи взагалі пішов геть із цього кварталу, подалі від родини, яка так підло викреслила його зі свого життя, щойно він втратив очі? Завтра мій вихідний, я не знала відповідей, але відчувала, що я повинна знайти Джада. Хоч би чого мені це коштувало.

  Особливо це рішення зміцніло в мені після наступної дивної, гарячкової ночі.

  Солома в моєму матраці шелестіла під вагою тіла, а знизу, крізь щілини в дошках, долинало звичне сопіння малого Бетіна. Але сон, який прийшов до мене, не мав нічого спільного з буденним спокоєм пекарні. Мені всю ніч снилися яскраві, величні й страшні битви. Я бачила безкраї рівнини Хараату, де під криваво-червоним небом зліталися в смертельному танку сотні воїнів. Гриміла сталь, щити розліталися на тріски, а в самому центрі цього кривавого виру стояв Джад. Він був молодшим, сильнішим і... зрячим. Його бляклі очі уві сні горіли живим, хижим вогнем, а в могутніх руках він тримав сестер (так зазвичай називали парні вигнуті мечі пустельників). Він володів цією дзвінкою сталлю надто вправно, майже неймовірно — зброя в його руках здавалася продовженням власного тіла, розсікаючи повітря й ворожі обладунки з легкою, смертоносною грацією.

  Коли я прокинулася, моє чоло було вкрите холодним потом, а серце шалено калатало в грудях. Я сіла на ліжку, важко дихаючи, і раптом мене пройняв такий сильний спалах розуміння, що я аж затамувала подих.

  А що, як цей сон — не просто гра моєї уяви? — подумала я, розглядаючи свої пальці в передсвітанкових сутінках. — Що, як Джад і справді колись був великим, славетним воїном, чиї руки пам'ятають кожен рух клинків? Рікарі пішов, та можливо я не одна на цьому кам'яному перехресті. Світ навколо пекарні на якийсь час затих, але я знала чи відчувала чимось в середині себе, що це лише затишшя. Рано чи пізно залізо списів Карага знову виросте десь поряд. Якщо я хочу вижити, якщо я хочу захистити маленького Бетіна й цей дім, який став моїм щитом, мені потрібно навчитися захищатися. Мені потрібна сталь. Мені потрібен той, хто навчить мої руки битися, а не лише містити тісто чи зрізати гаманці.

  Ця ідея все більше і більше захоплювала мене, розганяючи залишки нічного страху. Розрахунок був бездоганним і прагматичним, у кращих традиціях Аргена. Багато платити Джаду я, звісно, не зможу — мій кошель із міддю був солідним, але гроші треба було берегти. Однак для сліпого, голодного й викинутого на вулицю чоловіка великий шматок гарячого, свіжого хліба та п’ять мідяків на тиждень уже були величезним, непоганим заробітком, який міг урятувати його від повільної смерті в пилу закавулків.

  І що найголовніше, найважливіше для моєї безпеки — Джад був абсолютно сліпим.

  Він ніколи не зможе опізнати моє обличчя. Він не побачить моїх очей, мого одягу чи точного віку. Я вже майже як низька, молода жінка. В разі чого, якщо храмовники або міська варта схоплять його і притиснуть до стіни з розпитами, він просто не зможе мене описати. Для нього я залишуся лише безіменним тихим голосом крізь тканину нікабу. Це було ідеальне, безпечне маскування.

  Та де його шукати? Терія була величезною, заплутаною плямою з тисяч брудних вулиць, глиняних халуп і закинутих складів. Сліпа людина без даху над головою могла сховатися в будь-якій щілині цього кам'яного хаосу. Проста городянка чи купець ніколи б не знайшли його слідів.

  Але я не була простою городянкою. Я була портовим щурям. І я занадто добре знала, чиї очі бачать усе, що відбувається на самому дні міського дна.

  У свій вихідний, щойно пані Меріт відпустила мене, я змінила сукню на свої нові, зручні шаровари та міцно затягнула паски на свіжому шкіряному жилеті. Легкі, тонкі черевички майже безшумно торкнулися пильної бруківки, коли я направилася в бік Нижнього ринку — туди, де ремісничий квартал межував із брудними, смердючими нетрями міської бідноти.

  Тут панував зовсім інший ритм. Тхнуло гнилою габою, дешевим пійлом, кінським гноєм і застояним потом. Біля перекинутих бочок і задимлених яток із дешевою смажениною крутилися вони. Обірвані, брудні, з худими голодними обличчями та надто швидкими, чіпкими пальцями. Місцеві щуренята. Хлопчики й дівчатка, які зрізали гаманці в повільних приїжджих і знали кожну діру в цьому місті. Вони оцінювали перехожих за долю секунди, видивляючись легку здобич.