РОЗДІЛ 46. ЗАЛІЗО СПИСІВ

  Будні в ремісничому кварталі Терії поступово перетворювалися на ту саму рутину, якої так прагнула моя втомлена душа. Світ більше не летів шкереберть, він звузився до розмірів пекарні, ваги трипудових мішків із борошном та ритмічного стукоту дерев’яної лопати об черево розпеченої печі.

  Гаряча, ситна їжа пані Меріт та важка, але чесна праця швидко творили дива з моїм тілом. Худе, обідране портове щуреня, яким я прибула з Аргена, поступово зникало. М’язи на руках і спині зміцніли, налилися здоровою силою, а шкіра під сукнею більше не здавалася прозорою від постійного голоду. Навіть рухи мої змінилися — зникла вимучена, залякана постава втікача, натомість з'явилася впевнена, спокійна плавність.

  Місцеві сусіди — суворий старий швець із протилежного боку вулиці, товстий важко дихаючий продавець спецій, зеленяр із вічно брудними нігтями та навіть грізні ковалі з сусіднього заулка — почали впізнавати мою постать у небіленому льону та незмінному темному нікабі. Щоранку, коли я виходила на поріг, щоб вимести рудий пустельний пил з-під навісу, вони стримано віталися: «Слава богам, Маро». Для них я стала своєю. Тінню, яка пекла хороший хліб і не зчиняла зайвого клопоту.

  Щонеділі, коли ринок зачинявся і ремісничий квартал нарешті затихав, я отримувала свій єдиний вихідний. Але замість відпочинку я йшла на самий край Торгової площі. Там, у затінку кривих глиняних стін провулка, ховався маленький, напівзабутий вівтар Ліреля. Великі Храми решти богів височіли в центрі міста, виблискуючи золотом, але бог злодіїв, сиріт та удачі задовольнявся скромною нішею в стіні.

  Я підходила туди, коли навколо не було зайвих очей. Діставала з гаманця мідяк — солідну частину мого тижневого заробітку — і тихо опускала його на щербатий камінь жертовника. Я не просила у Ліреля багатства чи слави. Я просто дякувала. Бо знала: без його сліпої, капризної вдачі я б ніколи не вижила. Вдача витягла мене з трюму «Чорного ворона», вдача розбила кайдани в Колізеї й привела до цієї пекарні. У цьому жорстокому світі, де боги правили як тирани, Лірель був єдиним, хто міг подарувати простій дівчині ще один день життя.

  Пані Меріт ставала дедалі круглішою, їй було важко навіть сидіти на стільці. Вона часто дивилася на дорогу, чекаючи на свого чоловіка. Він був найманим охоронцем при великих караванах прянощів, що ходили важким перевалом. Меріт сподівалася, що він устигне повернутися до пологів, але доля, як завжди, мала власний розрахунок.

  Пологи почалися серед ночі, раптово й жорстоко.

  Я прокинулася від глухого, розірваного стогону, що долетів знизу. Скочивши з ліжка, я навіть не встигла взутись — боса злетіла по скрипучих сходах вилетівши зі своєї мансардної кімнатки. Пані Меріт лежала на підлозі біля діжі, міцно стискаючи зубами край свого фартуха, щоб не закричати й не розбудити дітей. Її обличчя було сірим від болю, а по ногах уже текла вода, змішана з кров'ю.

  Мить тому я була просто помічницею, але зараз уся відповідальність упала на мої плечі. Наступні кілька годин перетворилися на кривавий, гарячковий кошмар. Поки малі Кав та Ельта злякано плакали в кутку, за зачиненими дверима, я тягала окріп, рвала чисте простирадло на бинти й тримала Меріт за руки. Мої пальці, які колись так спритно різали гаманці багатіїв, тепер приймали нове життя.

  Коли під ранок під склепінням пекарні пролунав перший, тонкий і чистий крик немовляти, я ледь не впала від утоми. Це був хлопчик. Маленький, зморщений, але крикливий і сильний. Я обережно обмила його, загорнула в теплу тканину і поклала на груди знесиленої матері.

  Меріт плакала, притискаючи сина до себе, а потім підняла на мене очі, у яких більше не залишилося жодної краплі колишньої недовіри. У цих очах була абсолютна, безмежна вдячність. Вона довірила мені найцінніше. Я стала частиною її родини.

  Але ілюзія безпеки розбилася наступного ж дня.

  Терію сколихнули страшні новини. До міста прибув новий, великий загін Храмовників із самої Манори. Жерці Карага не пробачили зникнення своїх воїнів. Вулицями покотилася хвиля жорстоких, безкомпромісних облав. Червоні накидки з золотим гаптуванням миготіли на кожному перехресті. Воїни в залізних масках перевертали догори дриґом будинки, витягували людей на площі, допитували кожного, хто здавався їм підозрілим. Вони шукали втікачів. Вони шукали мага і дівку.

Я працювала біля печі, і кожне слово покупців, що заходили до крамниці, падало в мої грудях важким шматком льоду.

— Кажуть, шукають чужинців, що з'явилися в місті останніми тижнями, — шепотіла сусідка-ткаля, купуючи житній коровай. — Перевіряють усіх помічників у майстернях...

  Моє серце забилося в божевільному ритмі. Хтось із торговців на ринку тварин, де ми продавали керха, або хтось із сусідів міг згадати про нову помічницю в пекарні Меріт. Про дівчину в нікабі, яка з'явилася нізвідки.

  Сонце вже сідало за фортечні мури, фарбуючи рудий пил у колір запеченої крові. Не встигла я навіть обтрусити руки від борошна, як важкий, залізний чобіт із гуркотом ступив на дерев'яний поріг пекарні. Двері відчинилися, і в променях призахідного світла виросла масивна постать воїна Карага. Його обладунок тьмяно блищав, а з-під глибокого капюшона накидки дивилася холодна, байдужа маска, у якій не було нічого людського. Запах старого заліза, гарячого поту та кінської шкіри миттєво витіснив солодкий аромат свіжої випічки.

  Я застигла в глибині залу, біля столу для замісу. Рукава сорочки були закочені, і золота мітка на зап'ясті наче запекла сильніше, відчуваючи наближення храмового пса. Все всередині мене кричало: «Тікай! Кидай усе, біжи через задні двері, ховайся в лабіринтах заулків!». Мій злодійський інстинкт вимагав негайно рятувати власну шкуру. Паніка стисла горло, і я вже готова була зробити крок назад, у темряву комірчини...

  Але воїн Карага навіть не подивився в мій бік. Він підійшов до прилавка, де сиділа бліда, ще слабка після пологів пані Меріт, тримаючи на руках спляче немовля.