РОЗДІЛ 43. ВЕЧЕРЯ І ПРОЩАННЯ.

  Заїжджий двір «Піщаний пагорб» повністю виправдовував свою назву. Пил та пісок тут були усюди: він скрипів на зубах, осідав тонким шаром на низьких столах і танцював у променях призахідного сонця, що пробивалися крізь вузькі заґратовані вікна. Коли ми з Рікарі переступили поріг, у ніс вдарив важкий, насичений аромат смаженого м'яса, дешевого елю та терпкого тютюну, який тут палили майже всі.

  Обідній зал був переповнений. Попри втому, я мимоволі почала вивчати обличчя, звичка портового щуряти нікуди не зникла, важливо знати, хто сидить у тебе за спиною. За довгими дубовими столами зібралася строката компанія.

  Похмурі ремісники з обвітреними обличчями та мозолистими руками гучно сперечалися про ціни на залізо та шкіру. Селяни з навколишніх хуторів, у чистому, але грубому вбранні, поглинали свою вечерю мовчки, час від часу кидаючи підозрілі погляди на заїжджих купців. Тут і там миготіли хустки варайських жінок та шкіряні куртки найманців, що шукали роботу в караванах.

  Ми знайшли вільне місце в кутку, подалі від галасливого центру. Вечеря виявилася простою, але ситною: велика миска густої підливи з бараниною, рясно приправленої місцевими травами, та пухкі коржі, що ще пахли піччю. Поруч стояли кубки з розведеним вином, кислим, але холодним.

  Рікарі їв швидко й зосереджено, наче виконував важливу роботу. Я ж смакувала кожен шматочок, відчуваючи, як тепла їжа нарешті заспокоює шлунок, що за останні дні звик до сушеного м’яса та черствого хліба.

  Господар, огрядний чоловік із хитрими очима, за два срібних запропонував нам дві малесенькі кімнати під самим дахом. Сходи скрипіли так, ніби під нами прокидався старий дракон, а повітря на верхньому ярусі було настільки сухим і гарячим, що здавалося, ніби стіни все ще випромінюють денну спеку Терії.

  Кімнатки були крихітними, вузьке ліжко з набитим соломою матрацом, хиткий табурет і криве віконце, що дивилося на дахи сусідніх будівель. Рікарі жестом запросив мене до своєї кімнати. Він щільно зачинив двері, перевірив засув і лише тоді витягнув із-за пазухи важкий шкіряний мішечок.

— Це тобі, Каро, — сказав він, простягаючи гроші.

  Я розв’язала шнурок. Усередині тьмяно блиснуло срібло та мідь. Майже вся сума, яку ми отримали за керха.

— Тут занадто багато, Ріку. Тобі ж іще йти через кряж. Візьми принаймні половину.

— Мені вистачить на дорогу того, що лишилося в кишені, — відрізав він, і в його голосі почулася та сама металева і вперта жорсткість. — Тобі ці гроші потрібні більше. Якщо ти справді хочеш спробувати нормальне життя, тобі знадобиться житло і хоча б якийсь захист на перший час. Грошей не так багато, як здається, але якщо будеш ощадливою — вистачить, поки знайдеш роботу.

  Він сів на край ліжка, і в світлі одинокої свічки його обличчя здавалося висіченим із темного дерева.

— Слухай мене уважно. Знайди кімнату в ремісничому кварталі. Там люди прості, ніхто не буде розпитувати, звідки ти прийшла, якщо вчасно платитимеш за оренду. Знайди роботу — пралею, помічницею в крамниці, ким завгодно. Головне — розчинися в цьому місті. Грошей буде мало, зате й полювати на просту дівчину з ринку ніхто не буде.

  Він зробив паузу, і його погляд став серйозним.

— Твій дар. Протягом кількох місяців навіть не думай пробувати силу. Вона зараз як дикий звір, що причаївся. Ти виснажена, твоя іскра неконтрольована. З часом ти сама зрозумієш, коли будеш готова.

  Але коли цей момент настане — впевнися, що нікого немає поряд. Жодної душі. Навіть стіни мають очі і вуха.

  Рікарі підвівся і підійшов до вікна, дивлячись на вогні міста.

— Не затримуйся в Терії надовго, Каро. Храмовників шукатимуть. Коли вони не повернуться до Манори, сюди пришлють нових. Нікаб — гарне маскування, але він не завжди врятує чужинку, якщо почнуться обшуки. Тобі треба знайти сім'ю, яка тебе прийме, стати частиною чиєїсь громади. Або... — він на мить завагався, — або ти завжди можеш спробувати потрапити у Ветфол. Якщо дістанешся туди — я допоможу чим зможу. Дуб біля криниці, пам’ятай.

— Чому інформації про це так мало? — запитала я, стискаючи мішечок. — Про те, що я відчуваю?

— Тому що Храми подбали про це, — гірко всміхнувся Рікарі. — Протягом століть вони знищували бібліотеки, палили сувої, вбивали вчених. Все, що стосується природи «дикої іскри», оголошено єрессю. Більшість знань втрачено назавжди. Вірогідно, ти ніколи не дізнаєшся достеменно, звідки в тобі ця сила. Але це не найгірший варіант. Можна жити простим життям, ховаючи силу глибоко всередині. Більшість диких так і живуть — старіють, помирають, так ні разу і не випустивши звіра з клітки. А зараз головне для нас, просто зникнути.

  Я слухала його мовчки, не перебиваючи. Кожне його слово падало в мою душу, наче важкий камінь у глибоку воду. Я ще не уявляла, куди податися завтра, які вулиці стануть моїми, а які — оминатиму десятою дорогою. Але я не хочу знову ризикувати життям. Принаймні не зараз. Мені потрібно просто навчитися дихати спокійно.

— Дякую, Ріку, — нарешті вимовила я.

  Він лише коротко кивнув. Жодних обіймів, жодних зайвих емоцій. Ми були друзями однієї втечі, і тепер кожен повертався у своє життя. Я пішла до своєї кімнатки. Солома в матраці шелестіла під моєю вагою, а за стіною я чула кроки Рікарі — він не міг заснути.

  Ніч минула в напівзабутті. Мені снилися розпечені арени та білі клинки, але кожного разу, коли я намагалася вхопитися за них, вони перетворювалися на попіл.

  Зранку, коли сіре марево світанку ще тільки почало розганяти темряву на вулицях Терії, Рікарі пішов. Він не став мене будити, але я почула скрип його дверей і тихий звук кроків на сходах. Я піднялася до вікна.

  Побачила його постать унизу — він вів свого керха за вуздечку, голова вкрита капюшоном, спина пряма.

  Він не озирнувся.

  Я не люблю прощань. У них забагато фальшивої надії. Тому я просто мовчки кивнула його спині, що зникала в ранковому тумані, і почала збирати свої не хитрі пожитки. Склала сукню, та ще одну сорочку у сумку, де вже лежало сушене м'ясо та залишилось місце на невелику пляшку для води. Та попрямувала на вихід.