РОЗДІЛ 42. ТЕРІЯ — МІСТО ПЕРЕХРЕСТЬ

  За міру до від'їзду Рікарі все ж таки зважився на ризик. Хоча ніч ще міцно тримала передмістя у своїх обіймах, він не міг дозволити собі розкоші в’їжджати в місто з «браслетами», що так яскраво свідчили про його недавнє минуле. Кайдани на руках хлопця це мітка, яка в Терії могла коштувати нам обом голови.

  Він пішов до місцевого коваля, і я дивилась, як його тінь розчинилася в сірому передсвітанковому тумані.

  Коваль, мабуть, бачив свій сьомий сон, бо жодного гуркоту молота чи шипіння горна з боку села не донеслося. Коли Рікарі повернувся, сонце ще не встигло розірвати лінію горизонту, але світла вже було достатньо, щоб розгледіти його руки. Він прийшов не з боку села, а зробив чимале коло пустелею, замітаючи сліди. Його кулаки були збиті, шкіра на зап’ястях обдерта, а від пальців тхнуло холодним жиром, оцтом і старим залізом. Кайданів на ньому більше не було.

  На моє німе запитання він лише коротко кивнув, втираючи руки в пучок сухої трави.

— Сам зняв. Довелося дещо поцупити у того старого... трохи жиру, оцту та гостру пилку. Залізо без магічних печаток — це лише піддатливий метал, якщо знати, куди тиснути.

  Ми вирушили в дорогу, коли небо вже почало наливатися золотом. До Терії ми наблизилися в той час, коли Валор уже стояв високо в небі. Яскраве світло ранкового сонця почало нестерпно припікати наші неприкриті голови, випаровуючи залишки нічної прохолоди з одягу.

  Місто розкинулося перед нами великою, кривуватою плямою, що виникла серед жовтих пісків, наче міраж. У самому центрі, величава й похмура, височіла стара фортеця — колишній оплот королів, чиї імена вже давно стерлися з пам’яті літописців. Там, за високими мурами з темного каменю, напевно, ховалося

  Внутрішнє місто з його палацами та садами багатеньких городян. А навколо цих мурів, наче лишайник, розрослися господарські будівлі, нескінченні поля, що дивом трималися за життя завдяки складній системі каналів, та вузькі, заплутані вулички ремісників. Торгові ряди та невеличкі площі виглядали цілком природно, вливаючись у цей хаос каменю, дерева та рудої землі.

  Рікарі, мружачись від сонця, повідомив, що прихопив у контрабандистів трішки монет. Невеликий гаманець, що тепер висів у нього на поясі, мав забезпечити нам заміну одягу та перший час відносної безпеки.

— Завтра я вирушаю до Аргену, — сказав він, дивлячись на далеку смугу гірського кряжа, що синів на горизонті. — Піду через перевал. Це важкий шлях, але так я швидше потраплю на корабель до Ветфолу. 

  Я розуміла, навіщо він каже мені це. Це було запрошення, яке він ще раз озвучив. Він давав мені останній шанс змінити рішення, послідувати за ним у знайомий, хоч і небезпечний Арген. Але я вже прийняла своє рішення. Внутрішня порожнеча, та сама діра під ребрами, вимагала тиші і спокою. Я хотіла сама вирішувати, що робитиму і як житиму. Чи скористаюсь силою ще колись?

  Мені потрібно було зрозуміти що це за сила, що так схожа на Карагову, і як з цим жити. Мені потрібен був спокій. 

— Я залишаюся, Ріку, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — Мені потрібен час. На освоєння того, що в мені прокинулося... на спробу простого, нормального життя, де ніхто не намагатиметься мене продати чи вбити. 
Ветфол зачекає. Арген зараз для мене занадто небезпечний — там зараз надто багато людей, які знають щуря Кару. 

  Дорогою до простого, дешевого, але напрочуд гостинного двору ми встигли зробити кілька важливих справ. Ми відвідали бані — і боги, яке це було блаженство, змити з себе порох трьох в’язниць і піт пустелі.

  Ми зайшли до крамниці одягу та на ринок тварин. Керхи були нам ще потрібні, принаймні Рікарі, але тримати двох таких велетнів у місті було занадто дорого і привертало непотрібну увагу. Я розуміла, що сама, як дівчисько, продати таку тварину зможу лише за безцінь — перекупники просто засміють мене або заберуть силою. Тому Рікарі мав рацію щодо ринку. Нам довелося виставити на продаж одного з наших рогатих супутників.

  Після бань, коли я нарешті вдягла нову сукню з грубої, але чистої тканини кольору небіленого льону,

  Рікарі довго розглядав мене. Його погляд був суворим, позбавленим будь-якого захоплення.

— У нас проблема, Каро, — нарешті промовив він. — Тобі потрібно ховати обличчя. Ти надто юна і... помітна. В великих містах така краса привертає не лицарів, а покидьків. Хтось може заподіяти тобі шкоду просто тому, що ти виглядаєш як легка здобич. Сарена їм в гузно... Збери волосся. Нам потрібно купити для тебе нікаб.

  Ми попрямували до рядів кравців. Тут очі розбігалися від розмаїття тканин і фасонів. Було багато одягу для варайських жінок — закритих, важких шат, що приховували все, крім очей. Та мою увагу привернуло дещо інше. На манекені з потемнілого дерева висів одяг, який варайки використовували для випасання стад у передгір’ях. Це були широкі, зручні шаровари з щільної тканини та довгі сорочки, що вдягалися під шкіряні легкі лати — щось середнє між корсетом і нагрудником. Для швидкої їзди на керхах чи конях це було ідеально. Це був одяг волі, а не покори.

  Рікарі помітив мій погляд. Він не став сперечатися, лише запитав ціну. Весь комплект коштував срібний арген і п’ятнадцять мідяків — добре видублена шкіра цінувалася високо, бо була надійним захистом від нічного холоду та пронизливого вітру. А ще були чобітки з м’якої шкіри, що облягали ногу, наче друга шкіра.

  Ріка ціна не збентежила. Після довгих торгів, де він проявив усю свою майстерність переконання, ціна впала до срібного та трьох мідяків. Ми домовилися, що заберемо замовлення за кілька годин, заливши завдаток. А швея тим часом піджене під мій зріст. Всього за два мідяки.

— Ти справді впевнена, що тобі потрібні саме штани й шкіра? — запитав він, коли ми виходили з лавки.

— Я хочу мати можливість бігти не озираючись, якщо доведеться, Ріку, — відповіла я. — Якщо вже прикидатися варайкою, то такою, яку не відрізниш від справжньої.