РОЗДІЛ 41. ПЕРЕДМІСТЯ ТЕРІЇ

  Дорога до Терії проминула доволі швидко, хоча для моїх втомлених м’язів кожна міра здавалася нескінченною. Ми летіли крізь пустелю, майже не зупиняючись на відпочинок, наче сама смерть дихала нам у потилиці гарячим піщаним вітром.

  Керхи виявилися неймовірно витривалими тваринами. Я вперше мала змогу так близько оцінити їхню силу та впертість. Ці масивні велетні, вкриті густою, заплутаною вовною, що нагадувала стару повсть, не знали втоми там, де звичайний кінь уже давно перетворився б на купу нерухомого м’яса. Їхні широкі копита ритмічно вминалися в сухий ґрунт, а потужні роги, що гостро виблискували в місячному світлі, здавалися символами самої пустелі — непохитної та жорстокої. Я мимоволі почала поважати цих істот: вони не потребували зайвих слів чи заохочень, вони просто йшли вперед, долаючи простір із якоюсь тупою, величною невідворотністю.

  З першого ж дня пейзаж почав змінюватися. Нескінченні дюни поступилися місцем низьким скелястим пагорбам та покрученим оливам та фініковим пальмам. А сухі крючкуваті кущі поступово перетворилися на невеличкі, сивуваті купки чагарів то тут, то там. 

  Зараз ми наближалися до невеличкого поселення в передмісті Терії. Самого міста ще не було видно, але його важкий, багатошаровий подих уже відчувався в повітрі — суміш диму, нечистот та якоїсь тривожної напруги, що завжди супроводжує великі скупчення людей.

  Рікарі майже не розмовляв упродовж усього шляху.

  Він сидів на своєму керху прямо, наче застигла статуя, і лише його очі, гострі та насторожені, постійно сканували горизонт. Мене це мовчання цілком влаштовувало. У світі, де слова занадто часто ставали початком нової біди, тиша була найкращим союзником. Вона дозволяла мені зануритися у власні думки, згадуючи Бета, Арген та той крижаний холод, діру, що тепер здається назавжди оселились десь під моїми ребрами.

  Ми зупинилися на окраїні села, біля старого, похиленого хліва, що пахнув прілою соломою та гіркавим полином. Рікарі виявився вправним брехуном. Він розповів місцевому господарю — сухореброму старому з підозрілими очима — жалісну історію про те, що наш батько нещодавно помер, а ми змушені були тікати світ за очі від мачухи, яка зажадала отримати все майно батька, виставивши нас на вулицю ні з чим.

  Господар, мабуть, бачив і не такі драми, але два мідяки, що перекочували з кишені Ріка в його мозолисту долоню, зробили диво. Ми отримали смачну вечерю — густу сочевичну юшку зі шматком черствого хліба — та старий хлів у своє повне розпорядження до самого ранку.

  Тільки коли двері за господарем зачинилися, і в хліві запанувала відносна тиша, порушувана лише пирханням керхів, ми змогли нарешті спокійно обговорити наші подальші дії. Тьмяне світло місяця просочувалося крізь щілини в стінах, малюючи на підлозі довгі сріблясті смуги.

— Каро, тобі треба змінити одяг, — сказав Рікарі, вмощуючись на соломі. Його голос у сутінках звучав глухо й втомлено. — На більш пристойний для дівчини. І Керх привертатиме теж багато уваги, якщо на ньому сидітиме обідране дівчисько. В Терії повно очей, і кожні шукають привід, щоб заробити на чужій біді.

  Я опустила погляд на свої брудні штани та сорочку, що колись належала матросу. Він мав рацію. Я виглядала так, як і було, обідрана, брудна та нещасна.

— Так, я розумію, — тихо відповіла я, торкаючись зап’ястя, де під тканиною був схований золотий малюнок. — Але твої кайдани... їх теж треба зняти. Коваль у передмісті — це звісно ризик, але ти не можеш ходити так далі.

— За це тобі не варто хвилюватися, — Рікарі ледь помітно всміхнувся, хоча в його погляді не було радості.

— Я щось вигадаю. Залізо — це лише залізо, коли воно більше не підживлюється печатками храмовників.

— Він помовчав, а потім додав: — Ти все-таки вирішила спробувати виживати сама?

  Питання зависло в повітрі, важке й холодне. Я згадала ту сцену в поселенні, ту мить, коли вогонь охопив храмовника.

— Ти його спалив? Твоя сила? — я не втрималася від запитань, які пекли мене зсередини. Мені потрібно було знати, чи зможу я сама так спокійно вбивати?

  Рікарі довго мовчав, дивлячись на свої руки, вкриті шрамами та пилом.

— Ти бачила... Так, — нарешті вимовив він. — Сила — це влада і прокляття водночас. Вона це твоя відповідальність, вона просто є, і вона завжди забирає частину твоєї душі як плату. — Він замовк на кілька митей, збираючись із думками, а потім продовжив: — Завжди після використання сили ти на якийсь час втрачаєш жагу до життя, спустошення захоплює тебе. Тіло стає порожнім, наче випалена сонцем посудина. І повернувся я тоді лише тому, що відчув, як воїн Карага застосував свою силу. Навіть при смерті, затиснутий конем, він не здався. Він убив усіх навколо, хто намагався його зупинити, хоч сам був у пастці. Це був сплеск розпачу, Каро. За кілька годин місцеві добили б його так чи інакше, бо нікому не потрібні зайві свідки та сліди побоїща храмовників. Впевнений, що там уже не лишилося жодного сліду ні контрабандистів, ні воїнів.

  Він подивився на мене, і в його очах я побачила щось схоже на похмуре задоволення.

— Це нам на руку. Розумієш ти чи ні, але те, що сталося в тому селищі, дає нам кілька днів відносної свободи. Час. Вони будуть шукати храмовників десь там, а ми тим часом загубимося в натовпі.

— Так, я розумію, — прошепотіла я. — Це наш шанс відірватися.

— Так. А тепер — спи. В тебе три міри часу. Потім поїдемо далі, щоб на світанку бути в Терії. Місто прокидається рано, і нам треба змішатися з купцями та селянами, що везуть товар на ринок.

  Рікарі вмостився на соломі й майже миттєво його дихання стало рівним. Він умів вимикатися за наказом — корисна навичка для того, хто постійно на межі. Я теж лягла, підтягнувши коліна до підборіддя, але сон не приходив. Солома колола шкіру навіть крізь грубу тканину, а в голові крутилися спогади. Я бачила Бета на причалі, бачила Крока, що падав у пісок... Кошель на моєму поясі тиснув на стегно, нагадуючи про те, що я маю золото, яке може купити мені нове життя, або стати причиною моєї смерті.