РОЗДІЛ 40. ПОПІЛ І НІЧОГО БІЛЬШЕ

  Рікарі розвернувся, і в його рухах була холодна, зміїна впевненість. Він повільно, крок за кроком, почав повертатися назад, у те саме місце, з якого ми щойно вирвалися. Світанок був близько, рожева смуга зайнялась у небі. Пітьма перестала бути суцільною. Всього лише сотня кроків, близько і водночас далеко.

  Я відчула, як паніка підступає до горла, але старі звички портового щуряти взяли гору. Закусивши губу, я щосили потягла важких керхів у глибину кам’яноного проходу. Їхнє заплутане хутро чіплялося за сухі колючки рослин, виступи скель, а копита з глухим звуком ступали на каміння. Знайшовши масивний валун, що міцно засів у піску, я зачепила вуздечки за гострий кам'янний зуб. Тварини незадоволено сикнули, але залишилися на місці.

  Я не могла просто сидіти й чекати. Чверть міри — це занадто довго, коли ти не розумієш що відбувається.

  Обминаючи гострі уламки, я почала обережно дряпатися вгору по схилу найближчої скелі. Пальці кілька разів зісковзували, але я повинна була бачити і знати. Коли я нарешті дісталася виступу, з якого відкривався вид на поселення, я затамувала подих.

  Унизу розгорталася картина, від якої хололо в жилах.

  Бійня закінчилася так само раптово, як і почалася. Вогнище в центрі двору все ще палахкотіло, кидаючи довгі, ламані тіні на пісок, який тепер став місцями темним і липким. Навколо нього лежало близько двадцяти чоловіків та кілька коней. Вони лежали нерухомо та страшно.  Виглядало так, ніби в один момент загинули всі — і контрабандисти, і воїни Карага. Жодного стогону, жодного руху. Жахлива, неприродна тиша накрила придорожнє гніздо.

  З темних дверних отворів навколишніх будинків почали виходити люди. Убогі, згорблені, з очима, у яких світилася лише жадоба поживи. Вони наближалися до місця бою, наче гієни до залишків лев’ячого бенкету. Це були ті, хто перечекав зарубу за зачиненими дверима — не надто чесні, не надто хоробрі, готові обікрасти мертвих або зрадити живих за старий мідяк.

  Я гарячково шукала очима Рікарі, але його ніде не було. Де він? 

  Однак поселення ще мало свої таємниці. Один із воїнів Карага, що був там, був живим і не збирався йти до богів наодинці. Коли прудкий хлопчисько, чиє обличчя світилося диким азартом, схопив важку глефу і спробував тягти її по піску, повітря раптом розітнув крик. Храмовник, що напівлежав під тушею свого мертвого коня, зробив якийсь короткий, ледь помітний жест. Хлопчак зойкнув, випустив зброю і схопився за ногу, яка миттєво підкосилася від удару короткого кинжалу. Його тут же відтягли за найближчий будинок соратники по мародерству, кидаючи на помираючого воїна сповнені ненависті погляди. Хлопчисько шипів і скімлив.

  І тут я нарешті побачила його.

  Рікарі виник із тіні з іншої сторони площі, наче сам був частиною нічного мороку. Він рухався неквапливо, обходячи коло мерців. Його погляд був прикутий до останнього живого храмовника. Той виглядав жахливо: його червона накидка була розірвана, обличчя і частина голови залиті кров’ю, а нога була мертво затиснута конем що так і помер, виконуючи накази хазяїна. Більшість скакунів загинула разом із вершниками, частина розбіглася в пустелю, залишивши одного із своїх господарів у пастці.

  Навіщо він повернувся?

  Чверть міри майже сплила. Кожна секунда кричала мені: «Тікай! Сідай на керха і мчи до Лінду!». Але я не могла. Я дивилася на Рікарі — мого єдиного супутника в цьому божевільному світі — і розуміла, що не покину його тут, серед цих дрібних та злих стерв’ятників.

  Храмовник раптом закричав. Я бачила лише, як Рік на мить завмер, зосередившись. За мить одяг на воїнові Карага просто спалахнув.

  Це було страшно. Храмовник намагався піднятися, він бив руками по полум’ю, намагаючись збити його, але затиснута під конем нога позбавляла його будь-якого шансу. Вогонь лизав його накидку, тіло та обладунок перетворюючи його на чорний попіл. Запах горілої вовни та плоті долетів навіть до мене.

  У цей момент я відчула страх. Той, що змушує на мить заніміти. Хто такий Рікарі насправді? Чи справді він друг?

  Побачивши, що Рік розвертається і мовчки йде в бік скель, я швидко, ковзаючи по камінню, злізла вниз.

  Мої ноги торкнулися піску якраз тоді, коли він мав з’явитися за поворотом. Я не стала чекати розпитувань. Просто підійшла до керхів, відв’язала їх і стала поруч, тримаючи вуздечки.

  Коли Рікарі вийшов із-за скелі, він на мить зупинився. Його груди важко здіймалися, а в очах було пусто.

  Здається, він не очікував побачити мене тут. Він думав, що я вже далеко, на шляху до Лінду.

  Я нічого не сказала. Просто коротко кивнула, вказуючи на сідла. Рік відповів таким самим мовчазним кивком. Його обличчя знову стало кам’яним, але в глибині зіниць я помітила тінь вдячності, яку він ніколи не висловив би словами.

  Ми одним рухом вискочили на спини керхів. Тварини, відчувши волю, рвонули вперед. Поселення з його трупами, мародерами та попелом храмовника залишилося позаду, а перед нами знову відкрилася дорога, що поступово переходила в далекий рідкий ліс, що обіцяв порятунок.