РОЗДІЛ 38. НІЧНІ ГОСТІ

  Я затримала дихання так сильно, що в грудях почало пекти, а в скронях застукала важка, гаряча кров.

  Кожна секунда розтягувалася, наче тонка жила під ножем м’ясника. Світ звузився до одного-єдиного силуету — п’яного чоловіка, чия тінь ламалася на стіні комори. Він закінчив свою справу, хитнувся в наш бік, ледь не зачепивши плечем ріг будівлі, та пішов назад, продовжуючи виводити якусь безглузду мелодію. Його голос, хрипкий і немелодійний, поступово зливався з тріском багаття, що палахкотіло неподалік.

  Тільки коли він остаточно розчинився в рудому світлі, Рікарі з полегшенням видихнув. Звук був ледь чутним, схожим на шелест піску, але в ньому відчувалася вся та напруга, що панувала між нами.

  Здається, він теж увесь цей час не наважувався зробити вдих. Коротко кивнувши, він вказав мені в іншу сторону, і ми почали пробиратися вздовж будинків, намагаючись не тривожити навіть найдрібнішу гальку під ногами.

  Обходячи поселення по самому краю, ми натрапили на інше подвір’я. Тут панувала тиша, порушувана лише низьким, переливчастим хропінням. Четверо чоловіків спали прямо на землі, загорнувшись у старі ковдри. Видно, господарі поселення не вирізнялися гостинністю, залишивши мандрівників ночувати під відкритим небом. Але увагу прикувало інше — у загоні біля низької конюшні стояли двоє керхів.

  Ці масивні пустельні велетні виглядали величними навіть уві сні. Вкриті густим, заплутаним хутром, що нагадувало стару повсть, вони здавалися частиною самих скель. Їхні голови вінчали потужні, закручені роги, що гостро виблискували в місячному світлі, а широкі копита були створені для того, щоб нести вершника крізь будь-яку бурю. На тваринах уже було важке дорожнє спорядження: мотузки, шкіряні ремені. Все крім сідельних сумок, і ця недбалість, стала нам дуже корисною.

  Ми завмерли, коли один із гуляк через дорогу знову почапав до цього двору. Він рухався непевно, хитаючись, як очерет на вітрі. Підійшовши до одного зі сплячих, він спритно витяг із його сідельної сумки пляшку, тихо реготнув і, задоволений своєю підлістю, побрів назад до вогнища. Це було дивно, жодної варти.

  Але розрахунок був простий: п’яна компанія навпроти була найкращим захистом від чужинців, а своїх тут, видно, не боялися.

  Рікарі відразу кивнув на загін. Я розуміла — це наш єдиний шанс, неймовірний дарунок долі в цьому проклятому місці. Лірель таки посміхався нам сьогодні зі своїх срібних зірок. Ми неквапливо підійшли до тварин.

  Керхи лише ліниво повернули свої плоскі морди, дивлячись на нас жовтими зіницями, але не видали жодного звуку. Рік обережно відв’язав одного за вуздечку, потім другого. Його пальці рухалися швидко й точно, хоча я бачила, як вони тремтять від перевтоми.

  Сідлати їх не було потреби — вони вже були готові до шляху. Та я помітила сідельні сумки, що стояли попри кам’яну стіну. Кивнувши Рікарі, щоб він виводив тварин до виходу, я навпочіпки пробралася до речей. Пальці намацали застібки. Всередині було якесь грубе лахміття — чудово, буде чим прикритися від сонця й вітру. Далі — твердий сир, зачерствілий хліб. Але справжнім скарбом виявилося сушене м'ясо. Його було багато, цілі зв’язки, що пахнули димом і сіллю. Це була гарантія того, що ми не помремо від голоду в пустелі.

  Я підхопила сумку й рушила слідом за Ріком, намагаючись не зчиняти шуму. Він вів тварин неймовірно повільно, весь час погладжуючи їх по заплутаному хутру, заспокоюючи й притримуючи. Вийшовши за межі дворика, я віддала сумку йому в руки.

— Я тільки візьму води, — прошепотіла я, показуючи на темну діжку біля входу. — І ми можемо тікати.

  Рікарі напружився, але розумів, що без води нам не подолати шлях до Терії. Я розвернулася до діжки.

  Вода в ній здавалася чорною і нерухомою, як саме забуття. Я тільки-но встигла занурити бурдюк, почувши тихе булькотіння рідини, як світ навколо наче тріснув.

  Різкий, важкий звук розрізав нічну тишу. Стукіт копит. Багато копит. Ритмічний і невблаганний гуркіт, що наближався зі сторони головного тракту. Їх було принаймні з десяток — і вони не скакали, вони летіли, не намагаючись приховати своєї присутності. Це не були випадкові мандрівники. Занадто злагоджено, занадто впевнено звучав цей марш смерті.

  Я застигла з бурдюком у руках, відчуваючи, як холодний піт миттєво виступає на чолі. Погоня. Вона вже була тут.

  Ми в пастці, між п’яними контрабандистами і тими, хто щойно з’явився з темряви.