РОЗДІЛ 37. ТІНІ ПРИДОРОЖНЬОГО ГНІЗДА

  Світ навколо нас стиснувся до хрипкого, розірваного дихання коня. Він боровся за кожен крок, і цей звук, схожий на роботу старих, порваних ковальських міхів, пробирав мене до кісток. Ми наближалися до невеликого рідкого чагарника, що дивом тримався за життя серед гострих скель та нескінченного піску.

  Ріденькі, покручені вітром гілки здавалися в сутінках тонкими кістлявими пальцями, що намагалися вхопити нас за одяг.

— Ріку, зупинися. Хоч на мить. Він же зараз впаде, — проскімлила я, відчуваючи, як здригається під нами тіло тварини.

— Це його вже не врятує, Каро, — відрізав Рік. Його голос був сухим і безжальним, як навколишня пустеля. — Якщо ми зупинимося зараз, ми просто застрягнемо посеред піску без шансів на порятунок.

  Треба використати його силу до останньої краплі. Це його доля — врятувати нас ціною власного життя.

  Кінь витримав ще півміри. Це був справжній красень — чорний, як ніч над океаном, із м’язами, що ще недавно перекочувалися під шкірою, наче живий метал. Але навіть найкраща сталь ламається, якщо її перегартувати. Ноги тварини підкосилися, і ми ледь встигли зіскочити на розпечену землю, перш ніж він важко завалився на бік, здійнявши хмару рудого пилу.

  Я підійшла до нього. Очі коня вже затягувалися тьмяною плівкою, а боки здіймалися в останніх конвульсіях. Я не знала, чи чують коні молитви, але в цьому світі Лірель був єдиним, хто міг би оцінити таку відданість.

— Великий Лірелю, — тихо промовила я, торкнувшись вологої, гарячої морди. — Прошу тебе, прийми його.

  Пересели дух цього красеня у краще, сильніше тіло. Подаруй йому вдачу на багато років ситого життя на зелених луках, де немає спеки і спраги. Він заслужив на це.

  Рікарі стояв поруч, мовчки спостерігаючи за мною. У його погляді не було співчуття, лише важка втома людини, яка бачила занадто багато смертей, щоб оплакувати ще одну. Він прийняв мою молитву як необхідний ритуал.

— Пора йти, — сказав він, закидаючи на плече залишки нашої поклажі. — Вже майже ніч. Спека спала, і це наш єдиний шанс пройти якнайбільше, поки воїни Карага не вийшли наш слід.

  Ми йшли мовчки. Пісок шурхотів під ногами, а зорі над головою здавалися холодними уламками льоду, розсипаними по чорному оксамиту. Повітря ставало крижаним, витягуючи залишки тепла з моїх втомлених м’язів.

— Ріку, — порушила я тишу за кілька мір, коли ноги почали підкошуватися від утоми. — Мені потрібен відпочинок. Зовсім трішки.

  Він зупинився і глянув на мене. Я бачила, як тіні залягли під його очима, роблячи погляд ще глибшим. Ми присіли біля плаского каменю, що зберіг краплю денного тепла.

— Я не готова повертатися в Арген, — сказала я раптом, дивлячись на свої руки. Золотий малюнок у місячному світлі здавався тьмяним. — Не зараз. Там занадто багато спогадів. Я хочу потрапити в Терію.

  Можливо... можливо, я залишуся там на певний час. Спробую просто жити.

  Рікарі нахмурився. Я бачила, що він не згоден. Для нього Арген був лише прохідною точкою, кроком до Весії та його власного минулого.

— Терія — це перехрестя, Каро. Там небезпечно. Там занадто багато очей, що шукають легку здобич, — промовив він повільно. — Але це твій вибір. Я не можу і не буду тебе змушувати. Та ти повинна будеш зачаїтись, хоча б на перший час.

  Він не сперечався далі. Мабуть, він розумів, що кожен із нас має власну безодню, у яку страшно заглядати.

  Ми наближалися до невеликого поселення при дорозі. Кілька низьких будівель із глини та каменю тулилися одна до одної, наче налякані вівці. Тьмяне світло вогнів виривалося з маленьких вікон, а в повітрі пахло димом і дешевим елем.

— Нам не можна заходити туди, — прошепотів Рікарі, коли ми зупинилися за кілька сотень кроків під прикриттям скелі. — Поселення при дорозі — це гнізда контрабандистів. Нас здадуть жерцям Карага за перший ліпший мідяк, тільки-но побачать наш одяг чи кайдани.

— У мене є ідея, — я витерла спітніле чоло. — Я прокрадуся туди сама. Ти знаєш, я можу бути непомітною.

  Поцуплю щось із одягу, можливо, трохи їжі та води. В цьому лахмітті ми занадто примітні.

— Категорично ні, — Рік перехопив мою руку. — Це занадто ризиковано.

— Без води ми не дійдемо до Терії, Ріку. До неї ще кілька днів дороги конем, ти сам казав, а ми — йдемо пішки. У нас немає вибору.

  Він замовк, стиснувши губи. Він розумів мою правоту. Коня в нас не було, а наші сили танули швидше, ніж сніг під сонцем Манори. 
— Можливо, в поселенні є кінь... або навіть керх, що було б справжньою знахідкою. Керхи витриваліші за будь-якого скакуна і можуть йти днями без води. Це було б ідеально. Але це також був би прямий слід.

  Якщо воїни Карага вже на нашому хвості, вони почують про зникнення тварини за лічені міри. Хоча... якщо вони вже йдуть по сліду, у нас і так може не бути цих кількох лишніх мір. — його думки вголос неабияк мене збентежили.

— Гаразд, — нарешті здався він. — Але спочатку ми оглянемо все поближче. Якщо там є керх — ми спробуємо його взяти.

  Ми почали підкрадатися до перших будівель, припадаючи до землі щоразу, як тіні від вітру хитали хирляві кущі. Раптом до нас долетів вибух реготу та гучні п’яні балачки. У дворі однієї з будівель палахкотів вогонь, навколо якого зібралося не менше десяти чоловіків. Вони пиячили, розмахуючи металевими кубками, а аромат засмаженого м’яса був настільки сильним, що в мене запаморочилося в голові.

  Я застигла, втиснувшись у холодну стіну комори. Мій погляд гарячково шукав стайню або загін для тварин. І в цей момент тінь одного з чоловіків відокремилася від вогню.

  Він ішов прямо в нашу сторону. Повільно, трохи похитуючись, розстібаючи на ходу пасок. Його обличчя було приховане темрявою, але я чула скрип його важких чобіт по гравію. Він зупинився всього за три кроки від місця, де ми завмерли.

  Моє дихання збилось, мені здалося — він зараз це почує. Я відчула, як Рікарі поряд зі мною повільно, майже невагомо тягне мене за свою спину.