РОЗДІЛ 36. ВТЕЧА З МАНОРИ

  Світ повертався до мене поштовхами. Болючими, неритмічними і просякнутими запахом кінського поту, розпеченої шкіри та сухої куряви. Спершу я почула стукіт копит, що вибивали скажений дріб по кам’янистому ґрунту, а вже потім відчула, як моє тіло, наче порожній мішок, гойдається в такт цьому бігу.

  Я спробувала ворухнутися, але м’язи були мов налиті рідким свинцем, а в голові гупало так, наче там оселився коваль, що безуспішно намагався викувати новий шолом.

— Отямилась? — Голос Рікарі пролунав над самим вухом, хрипкий і напружений, перебиваючи свист вітру.

  Я відчула його руку — міцну, залізну, вона притискала мене до нього так сильно, що здавалося, ми стали одним цілим із цим конем. Тільки-но я зробила боязкий рух, намагаючись випрямитися, і вдихнути на повні груди, Рік почав говорити.

  Його слова летіли швидко, він не озирався, зосередивши всю увагу на дорозі, яка стрімко котилася нам під ноги. 

— Що сталось, як ми тут... — не встигла я договорити, як Рікарі мене перебив.

— Не сіпайся, Каро. Нам заледве вдалося вибратися з тієї дупи Сарена. Коли ти... коли це сталося, натовп збожеволів. Капітан впав, наче підкошений, навіть не встигнувши скрикнути. Те саме сталося з купцем і ще кількома поряд. Я не знаю, як працює твоя сила, але це було ефектно.

  Він на мить замовк, перехоплюючи поводи. Кінь важко хропів, викидаючи з ніздрів білу піну, яка осідала на моїх штанах.

— Твої «місяці»... вони розрізали мої кайдани.— він покрутив перед моїм обличчям браслетом кайданок. —

  Тільки-но ти порушила цілісність, сковуюча сила, просто зникла. Це і дало нам шанс. Поки варта намагалася зрозуміти, що відбувається, я встиг відкрити нашу і ще кілька сусідніх кліток. Просто розплавив замки. Я відчув ще двох «диких» у тих рядах — вони зрозуміли натяк миттєво. Той хаос, який вони зчинили, допоміг мені проскочити з тобою на руках до стаєнь, поки в Колізеї панувало пекло. Куди вони поділися далі — я не бачив, бо вивозив тебе, непритомну. Дуже сподіваюсь, що теж утекли.

  Я спробувала вдихнути глибше, але повітря здавалося густим і гарячим, наче воно теж просочилося гіркотою що мене наповнювала. Пам’ять про Крока, що хапався за груди, обпекла мозок. Капітан мертвий. Все скінчено. Але це «скінчено» було тільки початком виснажливого бігу серед пісків.

— Я витратив занадто багато сил, — продовжував Рікарі, і я відчула, як сильно напружені його м’язи. —

  Кайдани семи храмів надто довго тримували мою магію. Я зовсім не встиг відновитися після того, як ти розрізала ланцюг. Зараз я тримаюся на останньому диханні, Каро. І позаду, я впевнений, наближається погоня.

  Я озирнулася через його плече. Манору вже затягнуло золотистою імлою куряви, міста не було видно, але мені здавалося, що я все ще бачу ті червоні плями на трибунах.

— Храмовники... — прохрипіла я.

— То були жерці Карага, — відрізав Рік. — Червоні накидки, золоте шитво. Вони надто розбалувані й ледачі, щоб самим бруднити ноги в пустелі, наздоганяючи втікачів. Але не сподівайся на спокій. По нашому сліду вже пустили воїнів Карага. Ті не знають втоми і не мають жалю. Вони будуть наздоганяти нас, поки не побачать наші голови на своїх списах.

  Він пришпорив коня, і ми знову перейшли на важкий, виснажливий галоп. Сонце нещадно палило зверху.

— Я прямую до Терії, — сказав він після тривалої мовчанки. — Це найшвидший шлях. А звідти — до Аргена.

  Мені необхідно потрапити до Ветфола, в потім у долини Весії. У мене там близькі... або те, що від них залишилося. Я нічого не знаю про їхню долю. Мене викрали з таверни у Весії, підло опоївши отрутою, що сковує волю. Я був не сам у той момент. І та людина, яка була зі мною... вона або мертва, або вона мене й продала. Я мушу все з’ясувати.

  Я мовчала, прислухаючись до ритму серця коня. Арген. Місто, де я була ніким. Місто всього мого дитинства. Повернення туди здавалося безумством, але я розуміла: Рік правий. Арген — це ворота.

  Єдиний окрім Манори шлях через море на інший материк. У Манорі для мене тепер так само небезпечно як і у Аргені... 

— Тобі треба швидко визначатися, що ти робитимеш далі, — Рікарі трохи сповільнив біг коня, коли ми в’їхали в тінь високих скель. — Я дуже вдячний тобі за допомогу, Каро. Без тебе я б... загинув. Але якщо ти не плануєш продовжувати цей шлях зі мною, нам варто розділитися. Я вважаю, що ми квити: ти зняла з мене кайдани, а я вивіз тебе неушкодженою з міста.

  Він на мить повернув голову, і я побачила його обличчя — бліде, вкрите пилом, але з очима, що горіли рішучістю.

— Повернення в Арген зараз для тебе — самогубство, якщо діяти необачно. Я це теж розумію. Як і залишатися в Манорі. Але Арген — це твій шанс на інше життя, якщо ми зможемо дістатися порту непоміченими. Щодо твоєї сили... — він запнувся, підбираючи слова. — Ти надто ослаблена. Те, що ти зробила — це був стихійний викид. Зараз ти порожня. Тобі потрібне нормальне харчування, сон і відпочинок. Багато відпочинку. Не намагайся використовувати силу навмисно — вона просто не прийде.

  Тільки з часом, коли тіло зміцніє, можна буде пробувати керувати нею.

  Я притулилась до його грудей спиною, відчуваючи, як сонце нарешті починає хилитися до обрію.

— Якщо хочеш, ми можемо спробувати дістатися до Ветфола чи Весії разом, — запропонував він тихіше. — Або ж... якщо вирішиш йти сама, спробуй знайти мене через якийсь час, коли все заспокоїться. Запам’ятай: позаду храму Неови на окраїні Ветфолу є старий розлогий дуб. Його віти нависають над старою криницею. Якщо ти пов’яжеш білу стрічку на найдовшій гілці прямо над водою — я знайду тебе за кілька днів. 

— Скільки в мене часу щоб вирішити? — Не думаю що більше двох мір. Кінь надто втомлений, як і ми. —

  Рік замовк, і я занурилась у власні думки.

  Закрила очі. Образ старого дуба і білої стрічки закарбувався в моїй пам’яті так само чітко, як золотий малюнок на руці, який знову збільшився. Отже, що разу, коли я роблю щось магічне, він росте як прокляття? Куди мені рухатись? Що робити? Лірелю... Чи варто ризикнути? Всюди небезпека. А якщо, я сама поїду у іншу сторону, поки все не затихне. Бет би сказав: «Це найкращий варіант, ти його зовсім не знаєш» і він був би правий. Але ж він не залишив мене там. Хоча й міг.