РОЗДІЛ 35. БІЛИЙ ШТИЛЬ

  Коли віз виповз із задушливої кишки тунелю, арена вдарила по очах так, що я на мить осліпла.

  Жовте. Ні. Сліпуче, безжальне, вигоріле до білизни — колір місця, де свобода коштує рівно стільки, скільки готовий заплатити найбагатший купець. Чаша Колізею розкинулася навколо, велична і мертва одночасно, наче черепашка велетенського молюска, з якої давно вичавили все живе і залишили сохнути під небом Манори.

  Трибуни гули. Сотні голосів зливалися в один рівний, задушливий рев — не людський, а щось середнє між гулом вулика і реготом п'яного натовпу.

  Дехто прийшов із дітьми. Маленькі, засмаглі, з широко розплющеними очима — вони сиділи на плечах у батьків і дивилися на платформу з тим самим захватом, з яким дивляться на вуличних акробатів або фокусників. Для них це теж було видовище.

  Просто трохи інше.

  Я ковтнула повітря і відчула на язиці пісок. Тут всюди був пісок. І люди, які давно вирішили, що одні з них коштують більше за інших.

  Нас виштовхали із воза грубо. Чоловік — той, що мовчав і дивився поверх голів, — навіть не озирнувся.

  Просто клацнув замком і пішов. Його робота була закінчена: товар доставлено, товар у клітці, можна йти по чарку вина до найближчої таверни. Ми більше не були його проблемою.

  Клітки стояли рядами по чотири вздовж периметра арени. Сорок, може, більше — залізні ящики, що розпеклися на сонці так, що до прутів не можна було торкнутися без ризику обпектися. У кожній хтось сидів, стояв, лежав, відвернувшись до стіни. Люди різного віку, та статі, але всі з однаковим виразом у очах. Тим самим. Не відчай і не злість. Щось страшніше: порожнеча.

  Рікарі зачепили кайданами за гак біля замка. Він не чинив опору. Просто дозволив це зробити — з тією холодною, майже байдужою гідністю, яку я помітила в ньому ще на «Чорному вороні». Після того, як матроси відійшли, він опустився на пісок спиною до залізного прута. Його погляд був спрямований нікуди. Не на натовп, не на аукціонну платформу посеред арени — просто кудись, де не було нічого. Я не знала, про що він думає в такі хвилини.

  Ми не були близькими друзями — ми були двома людьми, яких доля штовхнула в одну клітку і примусила триматися одне одного просто тому, що більше не було нікого.

  Я не сідала. Стояла біля решітки, тримаючись за розпечений прут.

  Капітан «Чорного ворона», не знімаючи капелюха, кивнув боцману. Той кинув нам під ноги шкіряний бурдюк із водою.

— Пийте, — кинув капітан зі своєю звичною крижаною усмішкою. — Виглядайте бадьоріше, якщо не хочете опинитися в каменоломнях.

  Між ошатними камзолами купців та брудними хітонами міщан я помітила їх майже одразу — так само, як у темній кімнаті одразу помічаєш відчинене вікно. Двоє в накидках червоного кольору із золотим шитвом.

Храмовники.

І тут теж.

Вони не метушилися, не торгувалися й не розглядали товар із тією ж жадібною цікавістю, що решта натовпу. Просто стояли трохи осторонь і чекали. Так чекають люди, які знають, що все одно отримають своє, — питання лише часу і правильної ціни.

  Один із них, вищий, повернув голову і ледь помітно пробіг поглядом по рядам кліток. Я відступила від решітки. Рух був інстинктивним, тваринним — так відступає щур, коли над ним пролітає тінь. Мої пальці стиснулися навколо залізного прута, вже не від страху, а від чогось, що почало підніматися з самого дна і поки не мало назви.

  Вони вбили Бета.

  Ця думка завжди приходила спокійно. Не зі сльозами чи болем — просто з'являлася, і від неї в грудях ставало на кілька градусів холодніше. Бет дивився на мене. Просто дивився.

  Майже вдалося. 

  Майже.

  Аукціоніст не зупинявся ні на мить. Він ходив по дерев'яному настилу платформи, наче це був його особистий театр, і говорив, говорив, говорив — про міцні плечі, про здоров'я, про придатність до важкої праці або тонкого ремесла. Слова котилися з нього рівним потоком, без запинки й без сорому, наче він продавав не людей, а добірне зерно на осінньому ринку. Натовп відповідав вигуками і цифрами. Хлопця років шістнадцяти, сильного, з довгими руками коваля, забрали швидко й майже без торгу. Потім вивели двох дівчат — сестер, схожих, як два відображення у воді. Вони трималися за руки. Їхні пальці були переплетені так міцно, що кісточки побіліли, і я знала: вони вирішили, що поки вони тримаються одна за одну, щось іще залишається незламаним.

  Покупці підходили, дивилися, перевіряли. Розтуляли губи, обмацували м'язи, змушували повертатися, знімати частину одягу.  Без особливого інтересу — просто як перевіряють товар перед покупкою.

  В середині щось почало ламатися.

  Я дивилася на цих сестер, на їхні переплетені пальці, і думала: вони не відпустять одна одну. До останнього не відпустять. А потім їх розтягнуть у різні боки, і найстрашніше не те, що вони закричать чи заплачуть. Найстрашніше — що одна з них у якийсь момент замовкне. Або обидві. І перестануть відчувати. Бо це єдиний спосіб вижити.

  Я добре знала цей спосіб. Сама так робила.

  Капітан «Чорного ворона» з'явився збоку. Поруч із ним ішов огрядний чоловік у парчевому халаті кольору старого меду. Халат коштував, мабуть, більше, ніж усе, що я вкрала за все своє злодійське життя в порту Аргена.

  Чоловік тримав у руці маленький мішечок із монетами і підкидав його на ходу якимось лінивим, звичним рухом, наче це була просто ще одна нудна справа в довгому списку справ. За ними, мовчазною і добре нагодованою тінню, йшов Крок. Боцман ніколи не посміхався. Він просто виконував свою роботу.

  Капітан показав рукою на нашу клітку.