РОЗДІЛ 34. ПЕКЕЛЬНЕ ГОРНИЛО

  Сонце Манори катувало. Після вогкої темряви трюму та прохолоди океану світло Валора здавалося розплавленим золотом, яке лили мені прямо на повіки. Повітря навколо мерехтіло, викривлюючи обриси будинків та постаті людей, створюючи ілюзію, ніби все місто — це лише хворобливий міраж, що ось-ось розчиниться в розпеченому мареві.

  Ми рухалися повільно. Колеса нашої клітки-карети важко підстрибували на нерівній бруківці, здіймаючи хмари рудого пилу, який осідав на губах присмаком гіркоти. Дорога від порту до старого Колізею, де, за словами матросів, знаходився невільничий ринок, була забита натовпом. Тут панував гамір, якого я не чула навіть у найлюдніші дні Аргена. Але це був інший гамір — не тривожний шепіт туманного міста, чи радісний свята, а рев розпеченої пустелі.

  Манора зустріла нас піском. Він був усюди: у щілинах палуби, у волоссі, навіть під нігтями. Якщо в Аргені навіть у найтепліші часи була свіжість моря та зелень моху на камінні, то тут життя здавалося випаленим дотла.

  Кілька вузлуватих, посивілих від пилу олив, що траплялися нам на шляху, не давали жодної тіні — вони виглядали як покручені в судомах руки грішників, що марно благають небо про дощ.

  Я притиснулася до залізних прутів, намагаючись знайти хоч крихту прохолоди, але метал був гарячим.

  Моє серце калатало в ритмі коліс, а всередині, десь під самими ребрами, розросталося відчуття страшної, кричущої несправедливості. Воно пекло сильніше за сонце.

  Я бачила їх — «щурів» Манори. Навіть крізь завісу сліз та пилу мій погляд, натренований роками в нижніх кварталах, безпомилково вихоплював у натовпі знайомі тіні. Ось підліток у брудному хітоні, що надто близько притерся до товстого купця. Ось дівчинка, ненабагато старша за мене, яка тінню ковзнула за спини перехожих, стискаючи в руці щось блискуче. Вони були вільними. Принаймні вільнішими за мене.

  Вони могли бігти, могли ховатися, могли вибирати свій шлях. А я сиділа в клітці, виставлена напоказ, як дика тварина, чия єдина цінність — цілість зубів та міцність спини.

  Простолюдини Манори не мали жалю. Вони тикали в нас пальцями, щось вигукували своєю різкою, гортанною говіркою. Ні, вона була цілком зрозумілою, але якоюсь іншою, більш гострою. Хтось реготав, показуючи на мої чоловічі штани та сорочку не за розміром. Для них ми були лише розвагою, коротким видовищем перед полуденним сном.

  Раптом з натовпу вилетіло щось темне і з глухим звуком ударилося об підлогу клітки прямо біля моїх ніг.

  Напівзгниле яблуко. М’якоть бризнула на мої штани огидною коричневою рідиною. Я підняла очі.

  Маленький хлопчик, на вигляд років семи, весело підстрибнув і показав мені язика, підбурюваний сміхом своєї матері.

— Не зважай, — почувся ледь чутний голос Рікарі.

  Він сидів у кутку клітки, наче тінь самого себе. Сонце не щадило його — його шкіра стала ще блідішою, а очі здавалися двома провалами в безодню. Він більше не тримав голову високо. Його кайдани, вкриті пилом, тихо подзвонювали при кожному поштовху воза. Він виглядав як людина, що вже померла всередині, залишивши лише оболонку для торгів.

— Їм потрібна твоя ненависть, — продовжив він, не відкриваючи очей. — Вона надає їм сили відчувати свою перевагу. Не годуй їх. Будь каменем. Камінь не відчуває ударів.

  Я хотіла сказати йому, що я не камінь. Я хотіла крикнути, що в мені щось ворушиться — щось таке, що могло б заморозити це місто разом із його проклятим сонцем. Але я промовчала. Я просто відсунула гниле яблуко ногою і знову втупилася в натовп.

  Позаду нашого воза поважно котилися дві розкішні карети. В одній із них, я знала, сидів капітан-коршун, підраховуючи майбутній прибуток. В іншій — той чоловік у синьому камзолі та панночки, які, мабуть, зараз обмахувалися віялами і пили охолоджене вино, обговорюючи як це все брудно і спекотно.

  Охорона «Чорного ворона» діяла професійно. Матроси в добротній шкірі виникали в натовпі то тут, то там, відштовхуючи надто цікавих роззяв рукоятками мечів. Вони пильно наглядали за кортежем. Ми були цінним вантажем. Особливо Рікарі. Він був головною стравою цього кривавого банкету, а я... я була лише гарніром, маленьким додатком, що мав окупити витрачену кашу.

  Старий Колізей виник перед нами несподівано, наче кам'яний велетень, що виліз із-під піску. Його величезні арки зяяли чорними дірами, в яких не було світла. Колись тут, мабуть, билися герої, а тепер тут торгували плоттю та душами. Стіни, обпалені віками спеки, здавалися червоними, наче вони наскрізь просочилися кров’ю тих, хто пройшов через його ворота в ланцюгах.

  Чим ближче ми під’їжджали до входу, тим густішим ставав запах. Це був запах старого каменю, поту тисяч людей та... Мабуть страху. 

  Матроси на козлах натягнули віжки. Чорні коні, вкриті білою піною від спеки, зупинилися. Залізна брама

  Колізею зі скреготом почала підніматися, відкриваючи перед нами темний тунель, що вів у саме серце ринку.

  Я знову відчула той холодний вогник. Він більше не просто тлів — він пульсував у такт моєму серцю.

  Неправильно. Все це було абсолютно неправильно.

— Пам’ятай, що я казав про руки, Каро, — прошепотів Рікарі, коли наш віз повільно в’їхав під тінь арок. 

  Я міцніше загорнула рукави і підвела голову. Мої очі зустрілися з поглядом одного зі стражників біля воріт.

  Він оскалився, але я не відвела погляд.