РОЗДІЛ 33. БЛИЗКІСТЬ МАНОРИ

  Лихоманка відступала неохоче. Кілька днів пролетіли у вогкому мареві, де реальність змішувалася зі спогадами про Арген, крижані обійми Самірена та передсмертну посмішку Бета. Час у трюмі «Чорного ворона» втратив свій звичний вимір. Тут не було дня чи ночі, була лише нескінченна сіра сутінь, перебита ритмічним скреготом корабельних швів та хрипким диханням Рікарі у сусідній клітці.

  Гіркі ліки Крока таки подіяли. Температура, що випалювала мізки, згасла, залишивши по собі лише дику слабкість у м’язах та відчуття, ніби мої кістки витесані з крихкої порцеляни. Проте разом із ясністю розуму повернувся і страх. Холодний, тверезий, він заповнював порожнечу в шлунку, яку не могла вгамувати навіть каша Ганса.

  Щось змінилося. Я відчувала це кожною клітинкою шкіри. Хвилі більше не били в борт хаотично; корабель тепер ішов інакше — впевненіше, наче хижак, що нарешті відчув здобич. Ритм життя на «Вороні» прискорився. Нагорі, над нашими головами, тупіт багатьох ніг перетворився на безперервний гуркіт.

  Команда готувалася до порту. Манора була десь зовсім поруч, схована за ранковим туманом, але її важкий подих уже просочувався крізь щілини люків.

  Рікарі... здається він змінився найбільше. Якщо раніше він був моїм вікном у невідомий світ знань, то тепер він наче зачинив усі віконниці. Він замкнувся в собі, годинами сидячи нерухомо, притиснувши підборіддя до грудей. Ланцюги на його руках більше не дзвеніли — він навчився рухатися так, щоб метал не видавав жодного звуку. У цій тиші було більше загрози, ніж у будь-яких погрозах капітана. Він чекав. І це очікування було важким, як могильна плита.

  Коли Крок укотре приніс нам їжу — порції були і справді більшими, як обіцяв капітан, — я зрозуміла, що мій час «дикого пасажира» добігає кінця. Я тепер була товаром. Вартісним чи ні час покаже. А товар має виглядати привабливо в любому випадку.

— Їж, щуреня, — пробурчав боцман, не дивлячись мені в очі. — Завтра вранці ми входимо в гавань. Манора не любить худих служниць, за них дають надто мало срібла.

  Мовчки кивнула, вгризаючись у шматок сухого сиру, до каші з подрібненою вареною рибою. Мої думки гарячково шукали вихід. Я перебирала в голові сотні планів втечі, і кожен із них розсипався на порох.

  Втекти з корабля в морі — самогубство. Втекти в порту Манори, де кожен другий — мисливець за рабами? Майже неможливо. Єдина квола надія жевріла десь глибоко всередині: можливо, той, хто мене купить, виявиться не таким пильним. Можливо, я зможу викрасти ключ. Або підкупити когось.

  Рука мимоволі торкнулася пояса штанів. Кошель був там. Дві золоті монети і жменя срібла. Весь спадок мого життя, запечатаний у грубій шкірі.

  Я розуміла, що якщо запропоную ці гроші за свою свободу тут, на кораблі —їх просто відберуть. Я знала, що ці гроші можуть стати моїм порятунком або моєю смертю. В Манорі за золото можна купити все — від свободи до найманця, який переріже горло твоєму господареві. Тільки б вони не обшукали мене перед торгами... Ця думка тиснула на мене сильніше за залізні ґрати.

  Час від часу я закочувала рукав і розглядала свою золоту мітку. Вона виглядала як витончене татуювання, випечене на шкірі самим сонцем. Чорний обідок навколо золотого завитка здавався глибшим, ніж зазвичай. Я зосереджувалася, намагаючись відчути хоч щось — той самий холод, ту саму порожнечу, що виштовхнула білі півмісяці в Аргені.

  Нічого.

  Я була порожньою, як висушений колодязь. Ніякої магії, ніякого дару. Тільки малюнок на шкірі, що нагадував про мій борг чи то перед богами, чи то перед смертю, нікуди не зникав.

— Не намагайся, — пролунав раптом тихий, хрипкий голос Рікарі. Він не розплющував очей, але я знала, що він бачить кожен мій рух. — Дар не приходить за викликом. Він як удар блискавки: або він є, або його немає. І зараз для тебе краще, щоб його не було. Манора — не те місце, де люблять «диких», які не вміють тримати свою силу на ланцюгу.

— А ти? — прошепотіла я. — Твоя магія... ти теж її не відчуваєш через ці кайдани?

  Він нарешті розплющив очі. У них не було злості, лише глибока, безкрайня втома.

— Моя магія нікуди не зникла, Каро. Вона просто перетворилася на отруту, яка випалює мене зсередини, бо немає виходу. Ці залізяки... вони замикають душу. Краще бути щуреням без сили, ніж магом у кайданах Семи Храмів.

  Я хотіла щось відповісти, але Рікарі знову відвернувся, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

  Ніч перед прибуттям була найдовшою в моєму житті. Я не могла спати. Шум корабля став іншим.

  Матроси нагорі співали якісь грубі пісні, чулося брязкання зброї — капітан готував охорону. Вони заходили в води, де закон визначався калібром гармат та гостротою шабель.

  Сівши на солому, обхопивши коліна руками. Моя нова «чоловіча» сорочка приємно холодила шкіру, але всередині я тремтіла. Я згадала пораду Ріка: ховати руки, ховати обличчя. Можливо, якщо я здаватимуся звичайною, непоказною служницею, мене куплять у якийсь тихий дім, де я зможу знайти шлях до втечі.

  Але погляд, який я відчувала між лопатками ще в Аргені, не зник. Він був тут, у трюмі. Він спостерігав за кожним моїм вдихом. Хтось або щось наглядало за мною на шляху до Манори, і це була не тільки воля капітана-коршуна.

  Ближче до світанку корабель почав сповільнюватися. Скрип весел (мабуть, ми входили в бухту на малих вітрилах) відлунював у трюмі ритмічними ударами серця. Повітря змінилося. Замість чистого озону океану в трюм просочився запах прянощів, диму, гнилої деревини та... тисяч людей.

  Це був запах Манори. Міста рабів, золота та прихованих богів.

— Пора, готуватися — сказав Рікарі, підводячись у своїй клітці. Його голос звучав урочисто і водночас мертво. — Надягай свій «товарний вигляд», Каро. Зараз ми дізнаємося, скільки коштує твоє життя на вагах Тота.

  Я піднялася на ноги, відчуваючи, як кошель захований на поясі, притиснутий до мене наче прилип, зовсім не рухається. Золото Бета... Воно було останньою перешкодою між мною і повною покорою. Я поправила рукави, максимально насуваючи їх на кисті, і глибоко вдихнула важке прибережне повітря.