РОЗДІЛ 31. ПОЛОНЯНКА

  Лихоманка накочувалася на мене ритмічно, наче прибій, що щойно намагався висмоктати з мене душу.

  Коли перші години заціпеніння минули, я почала тверезо, наскільки це дозволяли дрижаки, оцінювати свої втрати. Безодня виявилася ненаситною: мій скромний набір із трьох відмичок, які я дбайливо зберігала в потайній латці, та ніж із тонким лезом, ідеальний для зрізання кошелів — усе це тепер належало морському богу. Мабуть, він вирішив, що за право вижити я маю сплатити своїм ремеслом.

  Однак дещо океан мені залишив. Вага на поясі, до якої я настільки звикла в Аргені, що перестала її помічати, раптом нагадала про себе важким ударом об стегно. Кошель. Мій і Бета. Наша надія на майбутнє, наша перепустка у Ветфол. Дві золоті монети, вкриті патиною наших сподівань, і жменя срібла.

  Я притиснула руку до живота, відчуваючи крізь мокру тканину твердість металу. Це було все, що залишилося від мого минулого життя, і я була готова перегризти горлянку будь-кому, хто спробує це відібрати. Навіть відтиснута сукня притягувала неймовірний холод здавалось з усіх куточків цього неможливого місця.

  Тремтіння стало нестерпним, коли на сходах почулися важкі кроки. Боцман Крок, чиє обличчя в нерівному світлі масляних ламп здавалося витесаним із мореного дуба, підійшов до моєї клітки. Він не дивився мені в очі — його погляд був спрямований кудись повз, у темряву трюму.

  Він просунув руку крізь ґрати і кинув мені на солому згорток одягу.

— Переодягайся, — прохрипів він, і цей голос нагадав мені скрегіт гальки під килем. — І чекай. Після вечері буде розмова з капітаном. Гляди, не змушуй його нервувати.

  Я кивнула, не піднімаючи голови, боячись, що він побачить, як сильно клацають мої зуби. Крок мовчки розвернувся і пішов геть, залишаючи після себе запах тютюну та вогкої шкіри.

— Сподіваюсь, ти розумієш, про що можна розповісти Капітану, а про що краще помовчати, — пролунав тихий, проникливий голос Рікарі з сусідньої клітки. 

  Я знову кивнула. У голові був повний безлад. Намагалася вигадати бодай якусь пристойну брехню про те, як я опинилася на «Чорному вороні», але кожна історія здавалася мені тонкою, як старе вітрило, що розлетиться при першому ж пориві капітанського гніву.

  Одяг, що приніс боцман, виявився несподівано добротним. Це були речі якогось юнги або дуже худорлявого матроса: полотняна сорочка, цупкі штани. Жодних латок, жодних дірок. Я попросила Рікарі обернутися. Хлопець застиг, наче статуя, даючи мені ту крихту приватності, яка була можлива в цьому залізному пеклі.

  Переодягання стало справжнім випробуванням. Мокра сукня прилипла до шкіри, наче друга шкіра, і здирати її було боляче. Але коли сухе полотно нарешті торкнулося тіла, мені здалося, що я народилася на світ вдруге. Сорочка висіла на мені, наче коротка сукня, а штани довелося підв’язати вище, використавши смужку, відірвану від подолу мого старого лахміття. 

  Взуття вже кілька тижнів як стало непридатним. Мої старі черевики від солі стали твердими, як камінь, і тільки збивали б ноги до крові. Та й вони залишились у трюмі, десь у кутку за бочками.

  Найголовніше було сховати кошель. Я вмостила його в складках штанів на поясі, обмотавши кілька разів саморобним паском. Поки що він був у безпеці, але наскільки тривалою буде ця безпека після зустрічі з капітаном?

— Я все, — хрипко промовила я, вмощуючись на соломі.

  Рік повільно повернувся. Його погляд ковзнув по моїй новій постаті, і в глибині його темних очей промайнуло щось, що я не змогла розгадати.

— А ти будеш красивою, Каро... якщо виживеш, — сказав він раптом із якимось тихим, незбагненним сумом. — Але зараз тобі треба сховати твій «дар». Опусти рукави нижче. Ні слова про магію. Не знаєш що говорити, кажи правду, просто... не всю. Капітан людина діла, він бачить у тобі лише перешкоду або вигоду. Не давай йому приводів думати про щось гірше.

  Він замовк на мить, прислухаючись до скрипу корабля.

— І якщо... якщо тобі вдасться вирватися з цієї пастки, подумай про те, щоб ховати руки в рукавичках, а обличчя — за ліфамом. Як жінки Вараїв у степах. Тюрбан чи накидка, просто одяг у цій частині континенту, це твій щит. Менше уваги — менше проблем. З часом ти зрозумієш, чому краса для таких, як ми, — це ще одне прокляття.

  У мене з’явилося дивне, колюче відчуття, що Рік зі мною прощається. Його поради звучали як заповіт людини, яка вже не сподівається побачити завтрашній день. Я хотіла заперечити, запитати його про щось іще, але слова застрягли в горлі. Лихоманка знову почала випалювати мозок.

  Вечерю принесли незабаром. Каша з грубого зерна, кілька шматочків пересоленого м’яса, сухар і зелене, кисле яблуко. З незвички після голодних днів у трюмі я почувалася настільки ситою, що навіть нудота трохи відступила. Їжа дала мені примарну ілюзію сили, хоча коліна все ще зрадницьки тремтіли.

  Час розтягнувся. Кожна хвилина очікування здавалася вічністю. Я дивилася на Рікарі, але він більше не розмовляв, занурившись у свої власні думки.

  Нарешті залізо сходів знову задзвеніло під важкою ходою. Крок зупинився перед моєю кліткою, його масивна постать перегородила світло. Він відімкнув засув, і звук металу по металу змусив мене здригнутися.

— Виходь, щуреня, — сказав він, не дивлячись на мене. — Ходімо. Розмова буде довгою, а терпіння у капітана сьогодні не більше, ніж води в сухому колодязі.

  Я підвелася, намагаючись не похитнутися. Рука мимоволі торкнулася пояса, перевіряючи кошель. Потім потягнула рукави сорочки вниз, максимально закриваючи кисті. Рік не поворухнувся, але я відчувала його погляд на своїй спині.

  Вийшла з клітки і пішла за боцманом нагору. Кожен крок віддавався болем у скронях, а світло, що ставало дедалі яскравішим у міру нашого підйому на верхні палуби, різало очі. І зараз вирішуватиметься моя доля.