РОЗДІЛ 30. БЕЗОДНЯ ПІД НОГАМИ

  Лише коли моя голова пробила товщу солоної води і я випірнула на поверхню, до мене дійшло, наскільки насправді холодне і нещадне море. Це не була просто вода — це була рідка крига, що миттєво впилася в шкіру мільйонами розпечених голок. Океан не обпікав, навпаки він висмоктував життя через кожну пору, а мокра сукня в одну мить перетворилася на свинцевий панцир, що тягнув мене в найтемніші глибини. Я бовталася в піні, яку створив кіль «Чорного ворона», відчуваючи, як тепло покидає моє тіло з кожним ударом серця. Смерть не збиралася чекати; вона вже простягала свої вогкі пальці, щоб зупинити мою кров.

  Я підняла погляд угору. На високому борту корабля глядачі застигли, наче фігури в ляльковому театрі.

  Вони не поспішали йти. Матроси, виставивши лікті на ідеально відшліфовані поручні, тихо робили ставки — чи піду я на дно відразу, чи ще трохи поборсаюся на радість акулам. Панночки в шовках, чиї сукні тріпотіли на вітрі, наче крила екзотичних метеликів, розглядали мою агонію з такою огидою, наче я була купою брудного ганчір’я, що випадково зіпсувало краєвид. Капітан дивився згори вниз із абсолютною, крижаною байдужістю людини, яка щойно викинула за борт сміття.

  Але чоловік у синьому камзолі... Він був іншим. Його тривога була гострою, майже хворобливою. Я бачила, як він до білих кісточок стиснув кулаки на перилах, і в його погляді, попри відстань, я прочитала щось, що зовсім не пасувало цьому місцю — справжній, непідробне хвилювання за чуже життя.

  Я спробувала поворухнути занімівшими губами, але вони були наче зроблені з дерева. Сіль роз’їдала очі, а горло пекло від проковтнутої води.

— Допоможіть... — простогнала я, і цей звук був більше схожий на хрип пораненої тварини, ніж на людську мову.

  Чоловік у синьому розвернувся до капітана. Він щось швидко заговорив, майже вигукуючи слова в обличчя коршуну, ігноруючи будь-який етикет. Капітан скривився, наче від ковтка жовчі, ще раз кинув на мене свій презирливий погляд, і вони обоє розвернулися та пішли геть із містка.

  Я залишалася в порожнечі, серед велетенських водяних гір. Самірен навряд чи був тим богом, з яким я б хотіла мати щось спільне, — він був занадто великим і занадто байдужим для маленького щуряти. Я вже приготувалася закрити очі й дозволити морю завершити справу, коли зверху, розрізаючи повітря, наче батіг, впала важка бухта канатних східців.

  Шторм-трап ударився об воду всього за лікоть від мене, здійнявши хмару бризок. Не вірячи в порятунок, я вчепилася в мокрі, грубі мотузки. Пальці не слухалися, вони перетворилися на незграбні занімілі гаки. Я ледь не зірвалася двічі, коли важка хвиля з силою намагалася відірвати мене від лакованого борту, але древній страх смерті виявився сильнішим за втому. Мене трусило так, що зуби вибивали дикий дріб, а власне тіло я відчувала лише як важкий, чужий вантаж.

  Видно, наказ був усе ж витягти мене живою, бо ніхто нагорі не збирався терпляче чекати, поки я долатиму ці нескінченні метри.

  Матрос — той самий похмурий Крок, чиє обличчя нагадувало потріскану кору старого дуба, — спритно спустився на кілька щаблів. Він перехопив мою руку, як тільки я піднялася на дві сходинки, і одним ривком, наче невагоме мокре кошеня, закинув мене на палубу.

  Я впала на дошки, не відчуваючи болю чи забиття, важко ловлячи ротом повітря. Солона вода стікала з мене брудними струмками, миттєво плямуючи бездоганну чистоту дерева. Я просиділа так з чверть міри, втупившись в одну точку, поки свідомість повільно поверталася в заціпеніле тіло. Матроси більше не сміялися; частина стояла навколо кільцем, і в їхньому мовчанні було щось важке, мов передчуття біди.

— Ведіть її вниз, — сухо кинув боцман, кивнувши на люк. — повезло щуряті, пан Кавер вирішив, що більше зиску з неї буде, якщо продати її на ринку.

  Мене підняли під пахви і, майже не даючи торкатися ногами палуби, потягли до лабіринтів внутрішніх приміщень. Ми минули розкішний перший рівень, просякнутий ароматом дорогого воску, проминули камбуз, де кок Ганс лише презирливо сплюнув мені вслід, і нарешті спустилися в холодну вогкість третього ярусу.

  Залізо. Морок. Запах старого відчаю.

  Мене заштовхнули в одну з кліток — ту саму, що знаходилася ліворуч від Рікарі. Важкий засув клацнув із металевим дзвоном, що відлунив у моїй голові остаточним вироком. Я впала на нечисленну солому, виснажена до останньої межі. Холодний піт змішувався з океанською сіллю, а лихоманка вже починала проростати всередині дивним, хворобливим жаром.

  Я не мала сил навіть на те, щоб розплющити очі, але Рікарі все зрозумів без слів. Він повільно підвівся, наскільки дозволяли важкі ланцюги, і його погляд, гострий, як у яструба, впився в мене крізь прути.

— Зніми сукню, — промовив він тихим, але владним голосом, що не допускав жодних заперечень. — Зніми її негайно і відтисни воду. Якщо залишишся в цьому мокрому лахмітті — згориш від гарячки ще до того, як ми побачимо землю. Море не прощає слабкості, Каро.

  Я завагалася, відчуваючи, як сором бореться із залишками волі до життя, і інстинктивно притиснула до себе вологу тканину.

— Я відвернуся, — додав Рікарі, і в його тоні промайнула та сама байдужа шляхетність, що так дивувала мене раніше. — Мені не цікаві твої дівочі таємниці, щуреня. Але я не збираюся слухати твоє передсмертне хрипіння всю ніч. Роби, як я сказав. Тільки суха шкіра дасть тобі шанс дожити до ранку.

  Він справді відвернувся до стіни, застигнувши, наче статуя, викута з тіні.

  Тремтячими, задерев’янілими пальцями я почала розплутувати вузли на мокрій тканині, розуміючи: у цьому залізному пеклі Рікарі — єдина жива душа, яка ще вважає моє життя вартим зусиль.