РОЗДІЛ 29. ЧИ ЛЮБЛЯТЬ ЩУРІ ВОДУ?

  Після нескінченних годин у вогкій пітьмі трюму ранкове сонце різало очі, вибиваючи сльози, які миттєво змішувалися з брудом на моїх щоках. І чомусь, ніяк не припиняли текти.

  Капітан підійшов до краю містка. Його рухи були плавними і хижими, як у великого птаха, що не звик поспішати. Тонкий, наче лезо ножа, ніс, глибоко посаджені очі, що дивилися на світ із крижаним спокоєм — він справді нагадував коршуна, який виглядає здобич. Поруч із ним стояв чоловік у розкішному синьому камзолі, чий дорогий оксамит яскраво виблискував під променями Валора.

— Що там, Гансе? — Голос капітана розрізав повітря, позбавлений будь-яких емоцій. Скрипучий, холодний, наче тертя сталі об камінь.

  Кок, рум’янощокий товстячок, який ще мить тому був готовий спопелити мене поглядом, миттєво підтягнувся і вклонився.

— Знайшли щура, пане капітане. Ховалася в самому низу, у трюмі. І як тільки примудрилася прослизнути? Ми ж усе перевіряли! — Ганс сплюнув на ідеально віддраєну палубу. — Вона пила нашу воду, жерла сухарі... справжня злодійка.

  Капітан сперся на поручні, не зводячи з мене своїх пташиних очей.

— Хто в порту був на охороні? — запитав він, ледь ворухнувши вузькими губами.

— Пане капітане, Звейг та Карк, — швидко відповів Ганс, поглядаючи на матроса, що тримав мене. — Однак не думаю, що вони б пропустили це щуря сюди. Вони пси навчені, кожну мишу бачать. Може, вона знає якісь лазівки... Її треба гарненько допитати, перш ніж пустити на корм рибам!

  Капітан скривився, наче від зубного болю. Йому явно не хотілося витрачати час на безпритульне дівчисько, коли «Чорний ворон» так впевнено різав хвилі, прямуючи до Манори.

  Раптом двері відчинилися, і на палубу випурхнули дві панночки. Вони здавалися істотами з іншого всесвіту: тонкий шовк їхніх суконь тріпотів на вітрі, наче крила метеликів, а аромат дорогих парфумів на мить перекрив запах морської солі.

— Що за гамір? — запитала одна з них, брезкливо розправляючи мереживне віяло. — Чому ми зупинилися серед океану? Що тут сталося?

  Чоловік у синьому камзолі миттєво змінився. Його суворе обличчя розпливлося в солодкій усмішці, і він майже підскочив до пані, обережно беручи її за лікоть.

— Мила, це всього лише щуря, — промовив він заспокійливо, наче розмовляв із дитиною. — Не варте твоєї уваги. Повертайся до каюти, сонце сьогодні надто агресивне. Тобі ж уже краще, душа моя?

— А що ви зробите з цією бруднюлею? — Панночка не поспішала йти. Вона кумедно зморщила свій маленький пудрений носик, роздивляючись мої босі ноги в багнюці та сплутане волосся, в якому заплуталися шматочки соломи. — Вона така... неприємна. Від неї тхне трюмом і нечистотами.

  Капітан, який до цього мовчав, раптом посміхнувся. Це не була добра усмішка. Це був оскал, який вирішив пожартувати над своєю здобиччю, щоб розважити пасажирів.

— Помиємо, звісно ж! — сказав він, дивлячись прямо на мене. — Корабель «Чорний ворон» любить чистоту, а ми — гостинні господарі.

  Він ледь помітно кивнув Звейгу.

  Я навіть не встигла закричати. Легені перехопило від раптового припливу страху, а серце, здавалося, просто завмерло, відмовляючись вірити в те, що відбувається. Світ раптом перекинувся. Матрос з силою розмахнувся, наче я була мішком із непотрібним баластом, і випустив мій загривок.

  Повітря свистіло у вухах, а чорний борт «Ворона» стрімко почав підніматися вгору. Я бачила капітана на містку, бачила синій камзол пана і бліду пляму сукні панночки, яка все ще тримала віяло біля обличчя.     

  Для них це було лише секундною розвагою, коротким жартом перед сніданком.

  За мить я летіла за борт «Ворона» прямо в обійми розгніваного Самірена.

  Вода зустріла мене не як ласкава стихія, а як стіна з рідкого льоду. Удар об поверхню вибив залишки кисню з моїх грудей, і темна, солона безодня миттєво зімкнулася над моєю головою, поглинаючи крик, який так і не встиг зірватися з моїх губ.