РОЗДІЛ 28.1 ПЕТЛЯ ЗАТЯГУЄТЬСЯ

  Я вийшла на палубу, намагаючись рухатися плавно, без різких рухів, які миттєво привертають увагу хижака.

  Тихо прикрила за собою двері — легке клацання замка здалося мені гуркотом грому. Босими ногами я відчувала кожну щілину в ідеально віддраєній палубі. Сіль на дошках була вогкою і слизькою.

  Навшпиньки, майже не дихаючи, я почала свій шлях через відкритий простір. Кожний крок, кожен подих давалися з неймовірними зусиллями. Вітер розвівав мою брудну сукню, і я боялася, що вона затріпоче на вітрі, наче прапор, видаючи мою присутність. Я вже майже дійшла до рятувального човна, за яким сподівалася перечекати перший обшук...

— Гей ти! — Окрик розірвав тишу ранку, наче удар батога. — Ти хто такий?!

  Голос належав не капітану. Це був один із матросів, що вийшов на палубу з боку бака. Я здригнулася, серце пропустило удар, а потім пустилося в шалений галоп. Усередині щось обірвалося.

  Я не стала відповідати. Я не стала думати. Страх, древній і первісний, штовхнув мене назад, до дверей, що вели до кают. Я рвонула з місця, забувши про обережність, мої маленькі ноги замиготіли по дереву палуби. Ще крок, ще один — і я пірну в темний затишок коридору, де можна заплутати сліди...

  Але я не встигла.

  Позаду почувся важкий тупіт. Сильна рука, обтягнута грубою шкіряною рукавицею, вхопила мене за загривок і комір сукні.

  Ривок був таким сильним, що в мене перехопило подих. Наступної миті я відчула, як мої ноги відірвалися від палуби. Я повисла в повітрі, наче спіймане кошеня, марно борсаючись і намагаючись дістати ногами бодай до чогось твердого.

  Мене розвернули з такою силою, що голова пішла обертом. Переді мною постало обличчя матроса — грубе, поцятковане віспою, з кривим шрамом, що перетинав ліву брову. Його очі звузилися, роздивляючись здобич.

— Подивіться-но, хлопці, що я знайшов! — крикнув він, і в його голосі почулася зловтішна радість мисливця, який нарешті наздогнав дичину. — Оце і є наш «зайвий пасажир»? Це ж просто недоношене щуря! Гансе! Йди-но сюди, я спіймав твою злодійку!

  Я висіла в його руці, маленька, брудна і абсолютно беззахисна. Весь світ навколо — море, сонце, величний «Чорний ворон» — раптом став нескінченно далеким. Залишилася тільки ця залізна хватка на моїй шиї та відчуття поразки, що наповнювало рот смаком жовчі. Я глянула на свою праву руку, що безвільно звисала вниз. Золота мітка все ще брудна, залишалась на пальці і мовчала. Ніякої допомоги.

  Ніякої магії. Тільки я і моє неминуче майбутнє на цьому кораблі, де рабство було найм’якшим із можливих вироків.

— Пусти! — прохрипіла я, намагаючись вивернутися, але матрос лише сильніше стиснув кулак, намотуючи тканину моєї сукні на пальці. — Пусти, боляче!

— Боляче тобі ще тільки буде, дрібното, — оскалився він, демонструючи гнилі зуби. — Наш кок дуже не любить, коли в його запасах порпаються чужі руки. Він уже приготував ніж, щоб подивитися, скільки чужих сухарів помістилося в твоєму животі.

  З палуби команди почали виходити інші матроси. Я бачила рум’яне, перекошене від люті обличчя Ганса, який витирав руки об засмальцьований фартух. Позаду нього стояв Крок — похмурий велетень, що тримав у руках короткий шкіряний батіг.

  Петля затягнулася остаточно. На «Чорному вороні» не було місця для милосердя, особливо для тих, хто наважився кинути виклик порядку цього плавучого пекла.

  Я заплющила очі, чекаючи на перший удар, і в моїй голові раптом пролунав спокійний, крижаний голос Рікарі: «Ти сама лізеш у пащеку ненаситного звіра...»

  Він таки мав рацію. Пащека закрилася.