РОЗДІЛ 28. ПЕТЛЯ ЗАТЯГУЄТЬСЯ

  Паніка — це не звичайний страх. Це липка, холодна субстанція, що забиває горло і змушує серце калатати в дикому, нерівному ритмі, наче загнаний звір у клітці. Я стояла в коридорі першої палуби, притиснувши руки до грудей, і чула, як знизу, з палуби команди, долинає шум багатьох ніг. Мисливці наближалися. Вони більше не викрикували образливі слівця, і це було страшніше за погрози кока Ганса.

  Зосереджені, полюють мовчки. Це я добре запам'ятала ще у Аргені.

  Я кинулася до найближчих дверей із темного лакованого дерева. Пальці, звичні до найтонших механізмів замків Аргена, вхопилися за ручку, але та навіть не ворухнулася. Зачинено. Прокляття!

  Наступна каюта зустріла мене звуками іншого життя: з-за дверей долинав безтурботний сміх — тонкий, жіночий, — і брязкання дорогої порцеляни. Там пахло кавою, там люди обговорювали майбутні бали в Манорі, не підозрюючи, що за тонкою перегородкою смерть уже роззявила пащу, готуючись проковтнути маленьку злодійку.

  До третьої каюти я не ризикнула йти. Коридор був надто довгим, а світло від ламп занадто яскравим. Я відчувала себе голим нервом. Виходу всередині не було — пастка зачинялася. Мені залишалося тільки одне: вийти назовні, на відкриту палубу, сподіваючись на ранковий туман або хоч якийсь прихисток серед снастей.

  Я обережно, ледь дихаючи, привідкрила дверцята, що вели на квартердек.

  Світло вдарило по очах, наче розпечене залізо. Після кількадобового перебування в абсолютній темряві трюму звичний ранок здався мені вибухом наднової. Очі миттєво наповнилися сльозами, змушуючи мене мружитися і терти повіки брудними кулаками.

  Але повітря... Боже, це повітря! Воно не пахло гнилою соломою, екскрементами чи кислим елем. Це був чистие, крижане чудо, просякнуте сіллю та свободою.

  Коли вдихнула на повні легені, на мить мені здалося, що я можу злетіти над цими хвилями, подалі від «Чорного ворона» та його кайданів.

  Проте реальність швидко повернула мене на палубу. «Чорний ворон» летів по хвилях, наче хижий птах.    Сонце, що тільки-но піднялося над обрієм, фарбувало гребені хвиль у золотий та багряний кольори, але краса моря мене не цікавила. Я припала до стіни надбудови, намагаючись розгледіти ворогів крізь пелену сліз.

  На капітанському містку, що підносився над кормою, стояли двоє. Один із них — капітан-коршун, чий профіль на тлі неба здавався вирізаним із чорного каменю. Поруч із ним стояв високий чоловік у розкішному синьому камзолі — мабуть, один із пасажирів. Вони про щось запекло сперечалися, розмахуючи руками над розстеленою картою.

  Їхні голоси відносило вітром, але напруга в їхніх постатях була очевидною.

  Чи помітять вони мене? Я була маленькою, сірою плямою на фоні вишуканого оздоблення корабля.     

  Двоє нагорі здавалися мені менш небезпечними, ніж ті п’ятеро розлючених убивць, що зараз прочісували каюти команди прямо під моїми ногами. Мозок щуряти гарячково шукав вихід. Перебігти на протилежний бок, сховатися за маленькою шлюпкою на чотирьох, або штабелем запасного рангоуту — це був єдиний шанс.