РОЗДІЛ 27. ЗАЙВИЙ ПАСАЖИР

  Шторм почав вщухати так само раптово, як і розпочався, залишаючи після себе лише важку огидну хитавицю та стогін втомленого дерева. Хоча для мене справжня буря тільки почалась.

  Скрип люка зверху прозвучав неочікувано голосно. Я встигла лише глибше заритися у важкі складки запасних вітрил, коли в трюм спустився кок. Рум’янощокий Ганс зараз зовсім не виглядав смішливим.

  Побачивши калюжі солоної води, що перекочувалися по днищу, та вогкість, яка вже почала просочувати нижні мішки, він вибухнув такою лайкою, що навіть щури по кутках притихли.

— Саміренова кров! — ревів він, тупаючи чоботами по мокрому дереву. — Кляті виродки! Ледарі! Вони проґавили десь течу! Весь овес прокисне, а овочі згниють раніше, ніж ми побачимо берег Манори!

  Він розмахував руками, бубнячи собі під ніс про те, що «треба зібрати всіх цих морських ледарів і оселити їх тут, поки все не вичерпають все до останньої краплі, хоч би й власними язиками». Його кроки важко відлунювали, коли він важко покрокував назад до трапа. Я зрозуміла: зараз сюди нахлине натовп матросів із відрами та ганчірками. Моя схованка перестане бути моєю через лічені хвилини.

  Діяти треба було миттєво. Тінню я вискочила зі свого вітрильного гнізда і, ледь торкаючись ногами сходинок, піднялася на третій рівень. Забуваючи дихати, між іншим. Тут було тихо, але ця тиша здавалася мені пасткою. Я озирнулася: залізні ґрати, чиста підлога, жодного ящика, жодного особливого закутка.   

  Тут і ховатися було просто ніде!

  Я забилася в найтемніший куток біля перебірки, намагаючись злитися з тінню від масивної балки. Рікарі дивився на мене з-під напівзакритих повік. У тьмяному світлі каганця я бачила, як він повільно похитав головою. У цьому жесті було все: і засудження моєї необачності, і якесь втомлене співчуття. Мовляв, «я ж казав — ти сама лізеш у пащу».

  Зверху почувся тупіт багатьох ніг. Кок повернувся, і він був не один. Чотири матроси з великими масляними ліхтарями та важким приладдям почали спускатися. Світло миттєво залило весь простір, відбиваючись від полірованого заліза кліток. Тіні розбіглися, оголюючи кожен дюйм палуби.

  Я втиснулася в стіну так сильно, що відчула, як щось впивається мені в спину. Коли вони пройшли до трюму, я ще змогла залишитися непоміченою, але на зворотному шляху... Вони обов’язково побачать замурзане дівчисько в кутку. Це кінець.

  Кок прогнав матросів униз, до трюму, весь час когось згадуючи та поминаючи лихом. Я чула його вигуки, чула, як вони почали пересувати важкі мішки та перебирати овочі, намагаючись врятувати їх від можливої гнилі.

  Єдиний шлях був нагору. Туди, де пахло парфумами та кавою, там було кілька кают, не всі ж вони зайняті. Туди, де жили пани або інші матроси палубою нижче.

  Це було божевілля, але в мене не залишалося вибору. Я ковзнула до трапа, що вів на другий, а за ним і перший рівень. Піднімаючись, я застигла прислухаючись. Відчувала себе так, наче йду на ешафот. 
Ще кілька кроків — і я опинюся спочатку на рівні кока, і вище у розкішному коридорі, серед гостьових кают. Якщо я знайду незачинену каюту, можливо, мені вдасться перечекати цю чистку трюму. Зачинену надто довго відкривати, а це те, чого в мене немає — часу.

  Але цієї миті знизу, з самої глибини трюму, пролунав крик, від якого в мене заніміли пальці.

— Гансе! Ходи-но сюди! Дивись, що я знайшов за оцим ящиком!

  Я затамувала подих. Моє серце, здавалося, вирішило тікати без мене.

— Що там ще? Щуряча нора? — пробурчав кок.

— Гірше, Гансе. Тут крихти від сухарів... свіжі. І дивись — горнятко! Одне з тих, що ми видаємо команді, лушпиння від сушеної риби. Здається хтось влаштував собі в оцьому закутку ще й відхоже місце.

  Настала коротка, липка пауза. А потім голос кока, тепер холодний і небезпечний, наче гостра сталь, процідив:

— У нас на борту завівся зайвий пасажир. Хтось їсть мої сухарі та п’є мою воду. Хлопці, кидайте відра. Ми починаємо полювання. Знайти мерзотника! Живим чи мертвим — мені байдуже, але я хочу бачити його кишки на палубі до того, як Валор підніметься над обрієм!

  Я вже зрозуміла, що вони почнуть звідти. Вони перевернуть кожну бочку, кожен мішок. Залишатися на третьому рівні біля кліток було явним самогубством.

  Тінню, ледь торкаючись босими ногами сходинок, я кинулася вгору на другий рівень. Тут панував інший світ. Пахло кислим елем, старим тютюном і важким потом команди. Це була палуба екіпажу: каюти матросів та камбуз. Я проскочила повз напіввідчинені двері кухні, де все ще пахло смаженим м’ясом, і затамувала подих. Якщо хоч один матрос залишився тут, мені кінець

  Але палуба була дивно порожньою — мабуть, Ганс вигнав усіх нагору або до трюму. Я бігла коридором, серце гупало в ребрах. Позаду, знизу, вже чулися вигуки.

  Я добігла до наступного трапа. Попереду була перша палуба — обитель панів. Кілька комфортних кают, де за дверима ті, хто купив собі право не бачити бруду і рабів. Над ними, у високій надбудові на кормі, ховався капітанський місток і святилище самого капітана-хижака.

  Піднімаючись на першу палубу, відчувала себе так, наче йду по тонкому льоду. Тут пахло дорогими парфумами. Я вискочила в розкішний коридор і завмерла, коліна чомусь трусилися. Позаду, з палуби команди, вже чулися голоси — матроси піднімалися слідом. Вони йшли ланцюгом, заглядаючи в кожну щілину.

  Я опинилася між молотом і ковадлом: зверху — капітан, знизу — вбивці з ліхтарями, а навколо — каюти вельмож, які навряд чи зрадіють замурзаному «щуряті» з Аргена. Я кинулася до найближчих дверей, молячись Лірелю, щоб вони виявилися незачиненими. Полювання почалося, і я була єдиною здобиччю в цій пастці з полірованого дерева...