РОЗДІЛ 26.1 ТІНІ ВЕСІЇ

  Мене збудив страшний шум: важкі океанські хвилі почали бити прямо в борт, біля якого я облаштувала свій притулок. Вода гуркотіла так, наче цілі скелі обвалювалися в море. Мене вперше за весь шлях почало нудити. Я зрозуміла, що треба шукати новий сховок — тут ставало занадто мокро, і холодний подих моря просочувався крізь кожну щілину.

  Слабке світло від масляного каганця з верхнього рівня ледь пробивалося крізь люк, але в самому трюмі панувала майже абсолютна темінь. Під ногами вже хлюпала морська вода, в моє взуття ще з печер під Аргеном було у жахливому стані. А тепер навіть говорити було ні про що. Черевики лежали окремо, десь там в темноті, на радість щурам мабуть.

  Навпомацки я пішла у інший куток, ближче до носа корабля. Там були лише кілька мішків та три бочки, за якими не сильно і сховаєшся. Але я пам’ятала про запасні вітрила. Діставшись туди, я зрозуміла, що це найкращий варіант. Вітрила були складені акуратними трикутниками, створюючи справжні лабіринти з грубої тканини висотою з лікоть. Спати там було справжнє свято: просочення чимось полотно виявилося сухою і навіть відносно теплою підстилкою.

  Я витягнула ноги між бочками з водою, відчуваючи, як напруга нарешті відступає. Якби хтось з’явився, я могла б миттєво злитися з тканиною. Ну, майже злитися. Гаразд. Але за відсутності великого вибору, це дуже непоганий сховок. Особливо, якщо вчасно скотитися між складеною тканиною і бортом.

  Доспавши кілька годин під мірний гуркіт шторму, я знову відчувала потребу поговорити хоч з кимось.   

  Рікарі став моїм єдиним вікном у великий світ поза Аргеном.

— Привіт, це знову я, — прошепотіла я, з’явившись біля його клітки. Хлопець ледь привідкрив одне око. — Тобі щось потрібно? Я можу води ще принести або овочів... знайшла навіть сушену рибу.

— Дякую, я нещодавно поїв, — він повільно потягнувся, і кайдани на його руках відгукнулися коротким металевим дзвоном.

— Тоді... дозволиш ще кілька питань? — я затамувала подих.

— Ну, я сподівався, що вони в тебе з’являться, — він ледь помітно всміхнувся. — Бо більше тут займатися просто нічим.

— Звідки ти? — запитала я, сподіваючись на щирість.

— Долини Весії, там колись був мій дім.

— Весія? — мої очі розширилися. — Це там, де поруч Ветфол? Виноградники, і багато ткацьких гільдій?

— Вірно, не очікував таких знань від дівчинки з порту, ти розумна, — він ледь помітно кивнув. — Які ще питання?

  Я трохи знітилася.

— А твоє ім’я... воно таке довге і незвичне. Вибач, якщо образила.

— Вірно, у Весії багато збіднілих аристократичних родів, і деякі досі дотримуються традицій, як-от мої батьки. — Він спробував імітувати поклон, дзенькнувши кайданами. — Але для друзів я Рік. Якщо ти про прості та короткі імена.

— А я не знаю свого справжнього імені. Все, що я запам’ятала, це постійне — «Кара!». Коли рибалка привів мене до Варло і в мене спитали ім’я, я сказала єдине, що чула в свій бік... тому я Кара.

  Рік слухав мовчки. Він хмикнув, зауваживши, що це цікава деталь.

— А яка в тебе магія? — випалила я.

  Він глянув на мене спідлоба, і його погляд став колючим. Змінився і тон нашої короткої розмови.

— Хіба тепер це має значення? Тобі краще повертатись у трюм, щуреня.

  Ці слова мали б мене відштовхнути, але я бачила його очі. Йому було боляче. Втрата магії для нього була наче втрата дихання. Я відчувала, що він просто закривається, щоб не показувати свою слабкість перед дванадцятирічною дівчинкою.

  Я мовчки розвернулася і пішла до свого нового сховку. Іноді треба просто піти. Чи розуміла я цього чоловіка? Мабуть, ні. Але і ворогами нам ставати не потрібно.

  Минуло десь пів міри, коли зверху знову почувся скрип. Хтось знову спускався вниз, і кроки цього разу були надто важкими для простого матроса, що прийшов за овочами.