РОЗДІЛ 26. ТІНІ ВЕСІЇ

  Спускаючись у глибини трюму, я ледь не порахувала всі сходинки власними ребрами. «Чорний ворон» почав здійматися на хвилях і різко опадати вниз, наче розгніваний велетень намагався струсити нас зі своєї спини. Бовтанка посилилася, і щогли нагорі натужно, майже по-людськи поскрипували, чинячи опір вітру. «Видно, капітан таки десь поскупився на пожертву, — похмуро подумала я, хапаючись за слизьку перебірку. — Самірен не любить дешевих дарів, йому потрібне щире золото або кров, а не те вино, що ці матроси хлебчуть відрами». 

  Вологість у самому низу стала майже відчутною на дотик — повітря перетворилося на важкий кисіль із солі, вогкого дерева та запаху застояної води. Стіни борту почали «плакати»: дрібні краплі конденсату стікали по шпангоутах, змішуючись із брудом під ногами. У цьому мокрому напівмареві я була не одна.

  Кілька щурів, справжніх сірих господарів трюму, незадоволено попискували в кутках. Один із них, великий, із розірваним вухом і нахабними чорними очима, навіть не подумав тікати, коли я пройшла поруч. Я встигла добре його роздивитися. Він був під самим відчиненим люком, і лише повів носом, оцінюючи нову конкурентку, і продовжив шкрябати якусь щілину в ящику. Ми були своєрідним сусідами по нещастю. Виборюючи своє право на життя.

  Взявши ще кілька сухарів і яблуко, я раптом натрапила на невеликий відкритий ящик, схований за бочкою з водою. Усередині, пересипана сіллю для тривалого зберігання, лежала сушена риба — пласкі, тверді як камінь тушки плотви. Я витягла дві штуки. Вони пахли морем і старою ропою, були солоними до гіркоти, але це був справжній скарб — справжнє м'ясо, хоч і сушене, яке могло дати сили триматися далі.

  Засунувши рибу за пояс сукні, я нарешті залізла до своєї схованки. Води вирішила набрати пізніше, коли шторм трохи вщухне.

  Думки в моїй голові не знаходили собі місця, вони роїлися, наче сполохані нічні метелики. Відповідей не побільшало, проте я усвідомила дещо важливе: «дикі» справді існують. І їх, судячи з усього, набагато більше, ніж розповідали звичайному люду в портових тавернах. Нас лякали ними, як страшною казкою, а виявляється, що вони — найдорожчий товар для тих, хто тримає цей світ за горло. Для жерців та храмів, з усіма їхніми достатками здається не було неможливого.

  Навіщо їм дикі, і що з ними роблять я навіть боялась думати. Хоча враховуючи свій невеликий досвід з храмовникам, я чітко могла уявити наслідки потрапляння в руки до цих виродків.

  Повільно розжовуючи сухар і відриваючи зубами шматочки солоної риби, я думала про те, що наступного разу можна принести Рікарі. Мати союзника, нехай і закованого в антимагічне залізо, було набагато краще, ніж помирати від самотності в цій вогкій пітьмі.

  З цією думкою я нарешті знову провалилася у важкий, тривожний сон під акомпанемент щурячого шурхоту та попискування.

  Але спати довго не довелося.