РОЗДІЛ 25.1 ПЕЧАТІ ТА БОРГИ

  Говорити про Бета було фізично боляче, наче я знову і знову ковтала гострі скалки. Але Рікарі слухав так уважно, як ніхто ніколи в моєму житті. Для нього це була не просто розповідь портового дівчиська, а загадка, яку він намагався розгадати. Я не розповіла йому про ті могили. Чомусь вважала це своєю таємницею.

— Я не знаю, чи ти справді «дика» у звичному розумінні, Каро, — Рікарі зітхнув, знову прихиляючись спиною до холодних залізних прутів. — Жоден вільний маг не має татуювань від народження. Але твій знак... він і справді схожий на печаті богів. От тільки є одна велика розбіжність. Печаті богів завжди чорні. Як сажа, як найтемніша ніч. Завжди. Така печать — це не подарунок. Це тавро боржника. Бог дає тобі частинку своєї сили, але натомість забирає твою волю. Ти стаєш його інструментом і маєш відпрацювати цей борг саме тоді й саме так, як забажає твій господар. Невиконання боргу — це неминуча, болісна і дуже швидка смерть. Божественне татуювання просто виїдає людину зсередини, залишаючи попіл.

  Він замовк, даючи мені час усвідомити почуте. Я дивилася на свій палець, де золото м’яко поблискувало навіть у напівтемряві трюму. Воно не було чорним. Воно було кольору сонця, що сходить над морем.

— Тоді... якщо воно золоте, це означає, що я не боржниця? — з надією прошепотіла я.

  Рікарі лише сумно посміхнувся.

— Це означає лише те, що я не знаю, що це таке. Можливо, це щось набагато давніше за сучасних богів. А можливо — це ще хитромудріша пастка. Послухай, — він заплющив очі, і я побачила, як втома важким вантажем лягає на його плечі, — йди спати, дівчинко. Тобі потрібні сили. Я ще спробую подумати над цим, хоча сумніваюся, що в моїй пам’яті знайдеться щось подібне. І... мені справді шкода твого друга. Я теж втрачав близьких, і знаю, що ця порожнеча не заповнюється нічим.

  Він сказав це так просто і щиро, що в мене на мить перехопило горло. Раптом я помітила, як тонкі лінії магічних символів вкривають його кайдани і ланцюг між ними. Вони здавалися ледь помітними нитками, що впліталися в саму структуру металу.

— А я можу допомогти зняти з тебе ці залізяки? — я подалася вперед, розглядаючи замок. Мої пальці, звичні до відмичок і чужих кишень, мимоволі напружилися. — Я вмію відкривати навіть найскладніші замки Варло, просто інколи це довго.

— Ні, Каро, — Рікарі ледь помітно похитав головою. — Це робота жерців Семи Храмів. Ці кайдани виковані спеціально для таких, як я. Вони не просто тримають тіло, вони замикають саму суть, обмежуючи будь-яку можливість використати магію. Просте залізо тут ні до чого. Тільки ключ жерця або смерть власника можуть їх розімкнути.

  Я кивнула, відчуваючи безсилля, яке було гіршим за будь що. Потім я тихенько, наче тінь, спустилася назад у трюм. Мою голову переповнювали думки, що роїлися, наче розбурхані оси. Рікарі... він був дивним, розумним і, що найголовніше, він розмовляв зі мною як із рівною. Це було маленьке диво посеред цього жаху.

  Проте думка про те, що я можу бути «караговим поріддям», не давала мені спокою. Я забилася у свій куток між мішками, намагаючись зігрітися. Коли сон нарешті зморив мене, очі Бета — ті самі, повні життя і водночас застиглі — знову дивилися на мене з темряви, а його майже закінчена посмішка переслідувала мене в кошмарах до самого ранку. Світ за бортом «Чорного ворона» продовжував нести нас у невідомість, а золотий знак на моїй руці залишався єдиним свідком того, що моє життя вже ніколи не буде колишнім.