РОЗДІЛ 25. ПЕЧАТІ ТА БОРГИ

​  Рікарі повільно, майже задумливо, відкусив шматок яблука. Хрускіт соковитого плоду здався неймовірно гучним у стерильній тиші, де лише море за бортом вело свою вічну, монотонну розмову. Він жував не поспішаючи, не зводячи з мене очей, наче зважував мою душу на тих самих терезах, якими міряли ціну рабів у Манорі.

— Як саме проявляється твоя сила? — запитав він тихо, і в його голосі більше не було тієї крижаної зневаги, лише холодна, майже цілительська цікавість. — Що ти відчуваєш у ту мить, коли вона виривається назовні?

  Я здригнулася, міцніше стиснувши порожню дерев’яну кружку. Спогади про той день були наче незагоєна рана — варто було лише торкнутися думкою, як вона знову починала кровоточити.

— Я... я не зовсім розумію, як це працює, — прошепотіла я, опустивши голову так низько, що моє нечесане волосся закрило обличчя. — Це було лише один раз. Тоді, коли все моє життя розсипалося на друзки. Мій єдиний друг, Бет... він упав на бруківку. Його вбив воїн Карага. І в ту саму мить щось всередині мене, десь глибоко під ребрами, наче лопнуло. Це було відчуття порожнечі, яка раптом заповнилася крижаним полум’ям. Це полум’я виштовхнуло білий півмісяць назустріч тому чоловікові. Я не знаю, що я відчувала... це було так, ніби моє тіло більше мені не належало. А потім... він просто розпався. Впав двома половинами прямо в бруд Аргена.

  Я підняла на нього очі, повні непролитих сліз.

— Ми з Бетом мріяли втекти. Ми збирали кожну мідну монету, щоб поїхати до Ветфолу, подалі від Варло і бруду Аргену. А тепер... тепер я залишилася зовсім одна на цьому проклятому кораблі.

  Рікарі на мить завмер. У його глибоких, темних очах промайнуло справжнє здивування, яке на мить стерло з його обличчя маску байдужості. Він дивився на мене так, наче я була привидом або старим другом, що помилково вдягнув лахміття жебрачки.

— Білі півмісяці... — промовив він, наче куштуючи ці слова на смак. — Це сила Карага, тут немає сумнівів. Його стихія — розтин, відділення душі від плоті, світла від тіні. Але я дуже сумніваюся, Каро, що Караг наділив би тебе своєю міццю задля вбивства свого ж вірного пса. Це суперечить усьому, що я знаю про богів. 

  Десь угорі щось гулко вдарило — незакріплена бочка чи може щось інше — і корабель трохи здригнувся.

  Море не зупинялось ні на мить.

  Він замовк, прислухаючись до того, як «Чорний ворон» ріже хвилі. Вітер нагорі дужчав, і щогли почали жалібно скрипіти під натягом вітрил.

— А як давно цей малюнок з’явився у тебе на руці? — знову запитав він, кивнувши на мою правицю. — До того, як ти зустрілася з воїном, чи вже після?

— До, — відповіла я, інстинктивно потираючи великим пальцем золотий завиток. — Незадовго, я тоді провалилася в катакомби під Аргеном, і довго блукала, у темряві, шукаючи виходу назовні. Коли я вибралась це вже було. 

  Бет... він дуже боявся цього знака. Казав, що це прокляття богів, яке випалить мене зсередини.