РОЗДІЛ 24.1 ДИКЕ ПОРІДДЯ

  Але матрос навіть не поглянув у мій бік. Він звертався до великого щура, що промайнув під стелажем. Зі смішком він витяг найбільше яблуко, обтер його об свої засмальцьовані штани й зі смаком вгризся у соковиту м’якоть.

  Я мимоволі ковтнула слину. Набравши повну корзину, він так само швидко попрямував нагору. Мене давно не лякали щурі, на диво розумні та лякливі істоти. Зазвичай такі, хіба що почуваються у повній безпеці, тоді звісно можуть трішки нагліти, прямо як ми. Не дарма нас кличуть ними.

  Десь там, на рівні вище, я чула, як полоненому принесли їжу. Брязкання миски і глухі голоси наглядачів підказували, що «товар» теж потребує палива. 

— Пора тебе відгодувати трішки, капітан наказав годувати тепер двічі на день. Пора набувати товарного вигляду! Мазунчику! — Він зареготав разом зі своїм поплічником. — А про воду розмови не було. Отримаєш зранку. Один кухоль.

  Так посміюючись, вони пішли геть.

  Минуло ще близько двох мір, — коли я нарешті наважилася вийти зі схованки. Нагорі ніби затихло все, і здається ззовні вже ніч. Спрага і голод стали нестерпними. Я набрала свіжої води у свою дерев’яну кружку, взяла одне яблуко. Я звісно теж хотіла їсти, та це лише справа звички, голод ми навчились терпіти, набагато краще за багатьох. Мене зараз не стільки голод турбував, скільки полонений. Я ще з чверть міри прислуховувалась.

  Там панувала тиша, розрізана лише скрипом шпангоутів та важким диханням Рікарі. Тихенько переступаючи босими ногами, я піднялась на рівень Рікарі. Він не спав. Його очі в напівтемряві світилися двома тьмяними вогниками, уважно стежачи за моїм наближенням.

— Ти все чула? — ствердно промовив він, навіть не чекаючи, поки я заговорю першою. Його голос був позбавлений будь-яких емоцій, але в ньому відчувалася якась внутрішня напруга. Можливо це мало бути таємницею для всіх інших, а балакливий матрос розплескався своїм язиком де не треба.

  Я мовчки кивнула і простягла йому кружку з водою крізь залізні ґрати. Рікарі випив її жадібно, до останньої краплі. Його руки в кайданах злегка тремтіли, але він намагався цього не показувати.     

  Повернувши мені кружку, він раптом засунув руку в купу соломи у своїй клітці й витяг звідти шматок м’яса — мабуть, частину своєї вечері, яку він не з’їв.

  Він простяг його мені.

  Я завмерла від шоку. Раб ділиться їжею зі своїм випадковим супутником? У моєму світі, світі портових щурят Аргена, кожен гризся за свою скоринку до останнього подиху. Я повільно взяла м’ясо, вдячно кивнувши, і натомість простягла йому яблуко. Рікарі взяв плід, роздивляючись його червоний бік, наче це був якийсь дивовижний артефакт. І теж кивнув. Це був своєрідний обмін довірою. Принаймі я так вирішила для себе.

  Слова матросів не виходили в мене з голови. «Дикі». Ті, хто не належать храмам. Ті, хто мають дар самі по собі. Я подивилася на свою руку, де золотий малюнок у пітьмі трюму відсвічував теплим світлом, наче намагаючись щось мені сказати.

— Я теж «дика»? — запитала я пошепки, дивлячись на Рікарі з надією, яку боялася вимовити вголос. — Я теж... як ти?

  Він зупинив свій погляд на моєму обличчі, і в цю мить мені здалося, що він бачить не просто щуреня з порту, а щось набагато більше, щось, чого я сама в собі ще не знала.