РОЗДІЛ 24. ДИКЕ ПОРІДДЯ

  Темрява трюму була моїм єдиним союзником, але навіть вона зрадила мене, коли нагорі почулися важкі кроки й скрип дощок. Я миттєво втиснулася в щілину між ящиками, затамувавши подих так, що в грудях почало пекти. Світло масляного ліхтаря розігнало густі сутінки, танцюючи по вогких стінах борту довгими, покрученими тінями.

  У трюм спустилися двоє матросів. Один із них, судячи з голосу — молодий і надто балакучий, — розмахував ліхтарем, наче хотів підсвітити кожен куток мого сховища.

— Кажу тобі, Кроку, капітан не просто так поспішає в Манору, — його голос лунав неприродно голосно в замкнутому просторі. — За два тижні на тамтешньому ринку рабів мають бути нібито «дикі». Хоча всі в портах кажуть, що такі вже сто років як не народжуються. Але ти но поглянь на того красунчика у клітці! Він же справжній фурор викличе. Такий дорослий, сильний, і дар свій, мабуть, уже повністю опанував. За такого мабуть храмові жерці не лише золото — душу віддадуть. Правильно капітан приховав його до пори до часу.

  Другий матрос, якого назвали Кроком, лише хрипко хмикнув у відповідь. Він був похмурим і мовчазним, зосередженим лише на роботі.

— Бери он ту дальню бочку, коти її до лебідки, — пробурчав Крок, вказуючи на ємність із вином. — Потім легше буде. Ці панночки нагорі вино як воду хлебчуть, за ніч пів бочки вицідили.

— А хай хлебчуть! — розреготався балакун, налягаючи плечем на дубову клепку. — За все заплачено. Недарма ж капітан посилав такі щедрі дари до храму Самірена перед виходом. Бачиш, як летимо по хвилях? Вітер якраз такий, як треба, аж щогли скриплять. Або ліжка в каютах вельмож...

  Він знову зареготав, і цей звук, такий живий і грубий, змусив мене здригнутися. Крок лише невдоволено сплюнув на палубу.

— Ти давай працюй, а не тільки язиком плескай. А то наш кок Ганс поскаржиться капітану, що ми прохолоджуємось, і наступного разу не за провізією нас пошлють, а до Сарена. Не будь таким язикатим. Тягни давай! — крикнув він кудись угору, в бік освітленого отвору люка.

  Бочка повільно відірвалася від палуби, похитуючись на канатах, і попливла вгору. Матроси пішли слідом, забравши з собою ліхтар. Темрява знову зімкнулася над моєю головою, важка й липка. Я видихнула, відчуваючи, як моя тривога потихеньку осідає десь всередині.

  Але спокій тривав недовго. Не минуло й години, як зверху знову грюкнуло. Цього разу по трапу спустився лише один матрос. Він ніс під пахвою велику плетену корзину і рухався напрочуд швидко для своєї статури.

  Він почав набирати овочі з різних ящиків, підходячи все ближче до мого сховку. Коли його рука потягнулася до ящика з яблуками, я ледь не закричала від несподіванки — він був на відстані витягнутої руки.

— А хто це тут у нас? — раптом промовив він доволі голосно.

  Я заніміла, відчуваючи, як холодний піт заливає очі. Невже помітив? Невже все скінчено?