РОЗДІЛ 23.1 ЗНАЙОМСТВО З РІКАРІ

  Але Лірель, як завжди, підказав шлях. Неподалік я намацала порожню дерев’яну кружку — мабуть, хтось із матросів забув її під час перевірки вантажу.

  Я підповзла до однієї з бочок, що стояла трохи окремо. Помацала кран — він був закритий на невеликий засув. Тремтячими пальцями я відвела засув і почула солодке, божественне дзюрчання. Я підставила кружку, відчуваючи, як холодні бризки летять на руки.

  Перший ковток був таким смачним, що я ледь не розридалася. Вода пахла дубом і зовсім трішки — тиною, але для мене це був найкращий нектар у світі.

  Вгамувавши першу спрагу, я взялася за їжу. Поруч у ящиках, перекладені соломою, лежали яблука. Я вибрала два — найменші, щоб пропажа не впадала в око. Потім знайшла полотняний мішок із сухарями.

  Витягла жменю, засунула в кишеню сукні. Це була мінімальна плата за моє перебування тут.

  Зібравши свій скромний скарб і набравши повну кружку води, я зрозуміла, що не зможу всидіти на місці.

  Цікавість і страх самотності штовхали мене нагору, на третій рівень.

  Я обережно, крок за кроком, піднялася по вузькому трапу. Корабель трохи хитнуло, і я завмерла, вчепившись у поручні, чекаючи, поки ритм серця заспокоїться. На рівні кліток панувала та сама напружена тиша. Пахло чистотою, яка була гіршою за бруд — чистотою клітки, приготовленої для дорогої звірини.

  Хлопець сидів у тій самій позі. Його очі були заплющені, але я знала, що він не спить.

— Принесла тобі води? — тихо запитала я, підходячи до ґрат.

  Він розплющив очі. Цього разу в його погляді було менше байдужості й трохи більше... роздратування?

— Ти знову тут, маленьке дівчисько, — промовив він, не ворухнувшись. — Тобі мало темряви трюму?

— Я Кара, — сказала я, просовуючи кружку між прутами. — А тебе як звати?

  Він подивився на кружку, потім на моє обличчя. Повільно простягнув руки — ланцюги на його зап’ястях звякнули коротко й різко. Він узяв кружку, зробив довгий ковток, не відриваючи від мене очей.

— Рікарі, — нарешті сказав він, повертаючи мені порожню кружку. — Так мене називали вдома. Але тут я лише товар.

— Рікарі... — повторила я. Ім’я звучало дивно, воно перекочувалося на язику, як морський камінь. — Ти сказав, що я лізу в пащеку звіра. Але ти теж тут. Чому вони тримають тебе в клітці, якщо ти такий... не такий, як інші?

  Він ледь помітно всміхнувся, і в кутиках його губ залягла тінь, яку не могло розсіяти жодне світло.

— Тому що я — найдорожчий товар на цьому кораблі, Каро. І тому що люди завжди бояться того, чого не можуть зрозуміти. Ти, зі своєю золотою міткою на руці, мала б це знати краще за інших.

  Я здригнулася і миттєво сховала руку за спину. Звідки він знав? Я ж була впевнена, що він не бачив її в темряві!

— Не ховай, — він зітхнув, знову прихиляючись до стіни. — Я відчув її ще тоді, коли ти тільки ступила на цей рівень. Вона пульсує, як поранене серце. Твоя сила... вона ще дика, вона не знає господаря. І саме вона приведе за тобою мисливців, якщо ти не навчишся її приборкувати.

  Я стояла перед ним, маленька й налякана, стискаючи порожню кружку.

— Ти можеш мене навчити? — вирвалося в мене.

  Рікарі знову заплющив очі, наче розмова почала його втомлювати.

— Навчити? Я сам у кайданах, дівчинко. Я не вчитель, я — загнаний звір. Іди. Їж свої сухарі й молися своїм богам, щоб капітан не вирішив сьогодні перевірити трюм.

  Я хотіла сказати щось іще, але кроки на другому рівні — важкі та впевнені — змусили мене миттєво зникнути в тіні трапа. Я повернулася вниз, у свій закуток, але тепер темрява трюму вже не здавалася такою порожньою. У ній оселилося нове ім’я і нове розуміння: мій «золотий малюнок» — це не просто мітка чи прокляття, це маяк, який світить усім, хто знає, куди дивитися.

  Я гризла сухар, слухаючи море, і думала про Рікарі. Що це за товар, який може відчувати магію крізь залізо і камінь? І куди насправді несе нас «Чорний ворон»?