РОЗДІЛ 23. ЗНАЙОМСТВО З РІКАРІ

  Здається, капітан «Чорного ворона» приніс вельми щедру пожертву до храму Самірена — великого володаря морів, вітрів та глибин. Корабель ковзав по хвилях напрочуд гладко, без жодної серйозної бовтанки, яка могла б видати мою присутність у трюмі лишніми звуками. Скільки часу ми вже провели у відкритому морі, мені було важко збагнути.

  У цій глухій, просякнутій вогкістю пітьмі трюму час розтягувався, наче жувальна смола, і лише шлунок, що затягував свої голодні пісні дедалі гучніше, підказував: минуло щонайменше півтори доби.

  Я сиділа, затиснута між штабелями мішків із вівсом ящиками з овочами, і слухала мірне зітхання шпангоутів. Тільки тепер до мене почало остаточно доходити: мені вдалося. Арген залишився десь там, за обрієм, прихований туманом і пам’яттю про кров на бруківці.

  Цікаво, а Кел розумів, наскільки небезпечний цей корабель? Чи знав він, що під білосніжними вітрилами та каютами для вельмож ховається плавуча тюрма для «особливого товару»? Хоча, якщо подумати, здається він казав щось про рабів і товар, та це вже не мало жодного значення. Варло — людина, яку я вважала своїм хазяїном і майже батьком — зрадив мене.

  Він готовий був кинути мене в пащу храмовникам Карага, аби лише врятувати свою жирну шкуру. Там на мене чекала б не просто смерть, а щось набагато гірше, ритуальне та повільне. А тут... тут я була живою. У відносній безпеці, якщо можна вважати безпекою місце за кілька зростів під ватерлінією на судні работорговців.

  Але я була зовсім одна.

  Бет... Щоразу, коли я згадувала його ім’я, серце стискалося в холодний кулак. Хто я без нього? Просто щуреня, яке вміє різати кишені та ненароком — убивати воїнів Карага. Погляд мимоволі впав на руку. Золотий завиток, що тепер став більшим, у пітьмі трюму випромінював ледь помітне, тривожне світло.

  «Можливо, мені справді потрібен союзник», — майнуло в голові.

  Той хлопець на третьому рівні... Він був дивним. Не таким, як ті Вараї чи паломники, яких я бачила в Аргені. Він не боявся. Він дивився на світ так, наче вже переміг смерть або просто втомився від неї. Що дасть мені його підтримка, незрозуміло, але він теж був в’язнем цього «Ворона».

  Ми обидва були в одній пастці, хоч він і сидів за ґратами, а я за мішками.

  Я обережно поворухнула затерплими ногами. Сидіти без діла серед припасів, коли в роті пересохло так, що язик здавався шматком наждака, було повною дурнею. Треба було знайти воду і їжу так, щоб нагорі нічого не помітили.

  Кок, той рум’янощокий Ганс, явно вів суворий облік запасів, але я знала: якщо вмієш красти гаманці в натовпі, то викрасти сухар у трюмі — справа честі. Бет давно б навів лад тут.

  Я почала обмацувати навколишні бочки. Вода була в тих великих дубових ємностях, які водовози закочували останніми.

  Проблема була в тому, що корок сидів щільно, і відкрити його без інструмента було неможливо, не здійнявши шуму.