РОЗДІЛ 14.1 ВЕЛИКА П’ЯВКА ТА НЕКРОПОЛЬ

  Щось величезне, важке й вологе впало прямо в калюжу слизу, де всього хвилину тому лежала я. Навіть уявити було страшно, що сталося б з моїм крихким тілом, якби я не встигла вчасно відповзти. Істота почала довго й нудно вовтузитися в тому слизі, видаючи звуки, від яких моя кров стигла в жилах — це було хлюпання, плямкання та тихий металевий скрегіт, наче вона обмацувала каміння чимось дуже твердим.
  Я затамувала подих, боячись навіть моргнути. Поступово мої очі звикли до напівтемряви, і я помітила дивну річ: сам слиз слабко, майже непомітно світився фосфоричним сяйвом. Цього було недостатньо, щоб освітити всю печеру, але цілком достатньо, щоб я розрізнила власні руки і... жахливі обриси цієї істоти.
  Це була велетенська п’явка.
  Величезне, сегментоване тіло, що лосніло від власної вологи, переливалося в цьому тьмяному світлі. У неї не було очей, принаймні я їх не побачила, але рухалася вона впевнено й дуже ритмічно. Згодом потвора, мабуть, не знайшовши нічого їстівного, попрямувала до протилежної стіни, де виявився ще один прохід, і нарешті зникла у своїх справах, залишивши по собі лише широкий вологий слід.
Тільки коли звуки остаточно затихли, я наважилася ворухнутися. Навпомацки я рушила до тієї стіни, звідки відчула слабкий подих свіжого повітря. Там виявилася глибока тріщина в породі, крізь яку пробивалося слабке розсіяне світло — десь там, далеко нагорі, мабуть, був вихід або стара вентиляційна шахта.
  Втішившись думкою, що до волі не так уже й далеко, я рушила в той бік, куди пішла істота — іншого шляху для мене просто не існувало. Слиз на моєму одязі справді давав слабке підсвічування, що дозволяло мені бачити хоча б приблизні обриси коридору.
  Рухаючись дуже повільно, я нарешті вийшла до великої печери, де повітря було набагато більше, а легкий протяг приємно лоскотав моє обличчя. І знову я почула воду. Але це була не та легка капель, як раніше. Це був справжній потік — потужна підземна річка, що ревла десь попереду мене.
  Наблизившись до берега, я мало не розплакалася від полегшення. Весь берег був буквально усіяний колоніями світного лишайника. Тепер у мене було світло! Я вже не вагаючись підійшла до води — річка була швидкою, з порогами та невеликими водоспадами, але біля самого берега дно було зовсім близько.
  Я залізла у воду, не зважаючи на крижаний холод. Я почала майже отетеріло змивати з себе цей смердючий, густий слиз, що вже встиг місцями взятися жорсткою кіркою. Мене не зупиняла ні ломота в суглобах від холоду, ні сама вода. Я зняла свою сукню і терла її об каміння, занурюючи в потік знову і знову, поки огидний запах гнилі нарешті не зник. Коли мої зуби почали цокотіти так, що неможливо було втриматися, я вирішила: досить.
  Свою палицю я загубила, тому відірвала смужку від подолу своєї мокрої сукні, щоб зв’язати кілька найбільших шматків лишайника в один пучок — так він давав набагато більше світла й не розлітався.      Сукню я вирішила поки не одягати, а просто прив’язала мокрими рукавами до своєї спини. Як не дивно, волога тканина трохи полегшила біль від моїх численних забоїв, діючи як великий холодний компрес.
— Річка повинна впадати в море... — прошепотіла я сама собі, щоб почути власний голос. — Значить, я вже майже на свободі.
  Я попрямувала за течією, але за кілька сотень метрів річка раптово пішла глибоко під землю, зникаючи у вузькій, недоступній щілині. А от печера продовжувалася далі, плавно переходячи в щось зовсім інше, рукотворне.
  Тут я натрапила на дивовижну річ. Прямо в скелі була витесана арка неймовірної роботи — тонка різьба, складні, вишукані візерунки, що зображували якихось невідомих мені богів чи древніх героїв. А трохи далі була ще одна арка, і ще, і ще. Це була величезна зала, яка колись, мабуть, була величним святилищем або похмурим некрополем.
  У кожному проході між арками стояла масивна кам’яна труна. Вирішивши, що шлях через таку архітектуру все одно кращий за дикі тунелі, я впевнено прямувала вперед. Арок було рівно вісім — вони стояли нерухомо, наче величаві вартові з далекого минулого.
  В останньому проході мій погляд за щось зачепився. Якийсь дивний відблиск, що пробився навіть крізь тьмяне світло мого саморобного світильника. Я зупинилася і повільно підійшла до останньої кам’яної труни. Зверху на масивній кришці лежала якась незрозуміла мені річ — подовжена, досить дивної форми. Товстий шар пилу століть вкривав її, не даючи мені роздивитися жодної деталі.
  Я, сповнена цікавості, яка притаманна лише дітям та справжнім відчайдухам, простягла руку, щоб змахнути цей пил і нарешті глянути, що ж там сховано.
  Тільки-но мої пальці наблизилися до поверхні таємничого предмета, повітря в залі наче здригнулося.      Різкий спалах прорізав темряву, і мою руку пробила потужна іскра. Біль був миттєвим, наче тисяча розпечених голок одночасно впилися в мою шкіру, а все тіло прошило дивним, гарячим тремтінням. Я відскочила назад, міцно затискаючи руку, але біль зник так само раптово, як і з’явився. Тільки от на моєму пальці тепер була якась дивна пляма, схожа на витончений завиток — золотий завиток з тонким чорним контуром.