РОЗДІЛ 22.1 ПАЩЕКА ЗВІРА

  Перший рівень був засліплюючим. Тут пахло розкошами, від яких паморочилося в голові: полірованим дорогим деревом, воском та вишуканими парфумами. Три каюти для панства вищого світу вишикувалися в ряд, наче дорогоцінні скриньки. Я на мить завмерла, втиснувшись у нішу за гобеленом, коли двері однієї з кают прочинилися. Почувся легкий жіночий сміх і аромат квітів. Я дочекалася, поки кроки затихнуть, і ковзнула далі до наступного трапа униз. Отже, з другої сторони ще три каюти.

  Другий рівень зустрів мене запахом свіжого хліба та смаженого м’яса. Тут був камбуз і напевне каюти команди.

  Крізь прочинені двері я побачила кількох чоловіків — вони не були схожі на звичайний портовий збрід. Це були бійці: зі шрамами, зі зброєю, яку вони спокійно чистили, сидячи за столом. Їх було багато, і кожен з них виглядав небезпечнішим за всю міську варту Аргена разом взяту. Позаду них виднілися натягнуті гамаки. Я затамувала подих, коли рум’янощокий кок пройшов зовсім поруч від дверей, насвистуючи якусь веселу мелодію. Та щойно він зник в стороні камбуза, я прослизнула нижче.

  Третій рівень зустрів мене тишею та залізом.

  Тут я справді зрозуміла, куди потрапила. Клітки. Вони були чистими, з кованого заліза, розташовані так, щоб не торкатися одна одної. «Чорний ворон» був судном работорговців.

  В одній із кліток сидів хлопець. На вигляд йому було років двадцять. Закований у важкі кайданки, він сидів нерухомо, прихилившись до стіни. Його очі відразу знайшли мене в темряві.

— Не видавай мене... — прошепотіла я, наблизившись до прутів. Моє серце калатало так, що, здавалося, він чує цей гуркіт. — Благаю.

  Він повільно, з якоюсь дивною лінивістю, підняв погляд. Його обличчя було спокійним, наче висіченим із каменю. 

— Де ми? — спитав він, розглядаючи мене більш уважно.

— Арген... — я не знала, що ще говорити.

— Арген? — раптом перепитав він. Голос був хрипким, але спокійним. — Ми вже в Аргені?

  Я розгублено кивнула.

— Так. Третій причал. Ми маємо відчалити

  Він ледь помітно здивувався, нахмуривши брови.

— Арген... — промовив він тихіше. — Не очікував. «Чорний ворон» набагато швидший, ніж я думав.

  Він зміряв мене поглядом — замурзана, в мокрій сукні, з синцями і подряпинами. Я інстинктивно притиснула руки до себе, намагаючись не привертати уваги до золотого знака на пальці. Його очі були порожніми, наче він дивився крізь мене.

— Благаю, — знову прошепотіла я. — Мені треба сховатися. Якщо вони мене знайдуть...

  Хлопець відкинув голову назад, знову заплющуючи очі. Його обличчя стало абсолютно байдужим.

— Мені байдуже на тебе, — кинув він, наче я була лише настирливою мухою. — Твої справи мене не обходять. Якщо ти настільки нерозумна істота, що сама лізеш у пащеку ненаситного звіра, сподіваючись знайти там порятунок — це твоя дурість. Роби, що хочеш. Я тебе не бачив.

  Я не стала чекати, поки він передумає. Ковзнула в останній люк, що вів у самісіньку глибину судна.   

  Останній рівень — трюм. Ще нижче залізти було не можливо, навіть для щуреня.

  Тут панувала важка пітьма. Обидва люки були відкриті. Підлога здригалася від чогось в серці корабля та ударів хвиль. Тут зберігалися запаси води в тих самих бочках, які я рахувала, вино та мішки з провізією. Я знайшла вузьку щілину між штабелем ящиків і бортом судна. Тут було вогко і пахло мокрим деревом, але це було мабуть найнадійніше місце.

  Я скрутилася калачиком, притиснувши коліна до підборіддя. «Чорний ворон» здригнувся сильніше, набираючи хід.

  Арген залишався позаду. Я втекла від Варло і храмовників, але, здається, хлопець у клітці мав рацію — я справді залізла прямо в пащеку звіра.

  Темрява трюму огорнула мене, і під мірне похитування палуби я почала занурюватися в сон, де золоті півмісяці знову різали світ навпіл.