РОЗДІЛ 22. ПАЩЕКА ЗВІРА

  Світ навколо мене звузився до запаху прілого сіна, пилу, що лоскотав ніздрі, та міцного аромату дубової клепки. Я лежала на дні останнього, сьомого воза, присипана сухою травою, і кожна клітина мого тіла була натягнута, як тятива лука. У порту панував передсвітанковий морок, розрізаний лише блідими плямами ліхтарів, але для моїх вух світ був гучним і небезпечним.

  Я рахувала. Це було єдине, що тримало мій розум укупі. Бочки на кожному возі.

  Перший віз — чотири глухі удари об палубу. П'ять, шість, сім. Бочки покотили.

  Другий — ще удари.

  Третій... четвертий...

  Кожен «гуп» дубового днища об дерево настилу відлунював у моїх легенях. Я знала: коли мій віз спорожніє, візник розверне коней і мій тимчасовий захист зникне. На п’ятому возі я почала задихатися — не від браку повітря, а від страху.

— Швидше ворушіться, ледацюги! — пролунав раптом скрипучий, наче тертя іржавих петель, голос. — Приплив не чекатиме, поки ви навчитеся приїздити вчасно!

  Я завмерла, переставши дихати. Крізь щілини в бортах воза я побачила дві постаті, що зупинилися зовсім поруч.

  Один із них був капітан — я зрозуміла це за його владною поставою. Навіть зі свого місця я відчувала його хижу ауру. Тонкий і довгий ніс, глибоко посаджені очі, що постійно нишпорили по причалу, і тонкі, майже невидимі губи. Він нагадував мені коршуна, який виглядає здобич серед каміння. Другий був повним його протилежністю: рум’янощокий товстячок, але не пухкий, а підтягнутий, міцно збитий. Кок. Він усміхався, але в його смішливих очах не було доброти, швидше холодна впевненість людини, яка знає свою справу.

— Не хвилюйся, капітане, — кок весело ляснув по одній із бочок на моєму возі. — Їжі в нас тепер із надлишком, води та вина теж під саму зав’язку. Хоч до форту Нома прямуй без зупинок — команда не зголодніє, а товар не зіпсується.

  Капітан видав звук, схожий на каркання.

— Сподіваюсь — скрипнув він. — Сьогодні я отримав особливе замовлення. Вирушаємо в Манору. І слідкуй за якістю юшки, Гансе. Наші поважні гості не люблять їсти аби що.

  Вони рушили в бік трапа, а я продовжувала рахувати. Здається мене почало трясти, коли я залізла під віз.

  Коли втомлені водовози вхопилися за останню бочку на моєму возі, я відчула, як він хитнувся. Сіно розлетілося. Я стиснулася в маленьку кулю, рахуючи до трьох. «Гуп!» — остання бочка торкнулася палуби.

  Зараз. Я метнулась від воза, наче тінь. Ті кроки до борту судна здалися мені нескінченними. Я кралась навпочіпки за спиною матроса, який саме відв’язав канат, і прямував за водовозами. Коли він повернув праворуч пірнула у відкритий зів головного люка який віднівся ліворуч. Звісно я бачила той прохід куди покотили бочки, але прямувати туди... це було надто ризиковано. В одному я була впевнена, на любому кораблі завжди кілька входів та виходів.