РОЗДІЛ 20. ЩУРЯТА СВОЇХ НЕ ЗДАЮТЬ

  Варло нервувався так, як я ніколи раніше не бачила. Він то хапав книгу, наче вона була злитком чистого золота, то відсахувався від неї, мов від розпеченого заліза. Його пальці дрібно тремтіли, а очі, зазвичай холодні в яких завжди був лише розрахунок, тепер бігали по кімнаті, не знаходячи спокою.

— Йди вниз, Каро, — нарешті видихнув він, не дивлячись на мене. — Сховайся в кутку і не висувайся. Завтра на роботу не виходь. Я... я щось вигадаю. Треба подумати, як усе це розгребти.

  Я не сперечалася. Ноги самі несли мене до нашого з Бетом закутку в підвалі. Скрутившись калачиком на брудній соломі, я просто «вимкнулася». Сон не був відпочинком — це була чорна безодня, куди я провалилася, щоб не бачити скляних очей Бета на мокрій бруківці. Мені було байдуже на все: на Варло, на книгу, на власну долю. Навіть на те, що і як, я зробила з тим караговим поріддям.

  Коли я прокинулася, підвал жив своїм звичним, приглушеним життям. Я чула тихі схлипи малого Вані — він завжди плакав, коли комусь було погано, навіть якщо не до кінця розумів, що саме сталося. Ілас та Вік мовчки жували черствий хліб.

  Дивно було бачити тут Кела та Варгана — старших хлопців, які зазвичай трималися окремо. Вони принесли якусь нову гру, яку Кел, мабуть, підгледів у портових тавернах.

  То були дивні кістяні фігурки з дев’ятьма гранями. Кожна сторона мала свою кількість виямок, і перемагав той, хто викидав фігурку так, щоб зверху була найбільша кількість. Дев’ять сторін... ніколи такого не бачила. Хлопці обіцяли навчити малечу грати, і це трохи відволікало їх. Принаймні Вані перестав шморгати носом, зацікавлено розглядаючи дев’ятигранники.

  Я відмовилася грати. Знову відвернулася до стіни, і мій погляд упав на руку. Серце пропустило удар.   

  Золотий завиток на пальці не просто не зник — він розрісся. Тепер малюнок охопив не лише частину пальця, а й частину вище, збільшившись майже втричі. Чорний обідок став чіткішим, наче випаленим у плоті.

  «Бет був правий. Це якесь прокляття», — подумала я з тупим болем. 

  Я зачерпнула пальцями трохи смердючого риб’ячого жиру з каганця, змішала його з чорною золою від печі й почала запекло втирати цю суміш у шкіру. Я хотіла замазати, приховати це «золото», яке так яскраво виділялось в темряві підвалу.

  Невдовзі хлопці заспокоїлися і почали вкладатися спати. Мене ніхто не рухав. Варло покликав Варгана та Кела до себе нагору. Я знову заснула, і мені здавалося, що минула лише мить, коли хтось почав грубо трусити мене за плече.

  Я підхопилася, серце калатало десь у горлі. З просоння я чекала побачити Бета, але переді мною на колінах стояв Кел. Його обличчя в слабкому світлі місяця, що пробивалося крізь щілини, виглядало кам’яним.

  Спогади вчорашнього дня накрили мене з головою, наче крижана хвиля. Я просто сиділа, не в силах вимовити й слова. Кел нагнувся ближче, схопив мене за руку і потяг не до основних сходів, а до вузького заднього виходу, яким ми користувалися лише в випадках, коли хотіли щоб нас не помітили.

  Ми вийшли в задній двір «Кліппера». Місяць був майже повним, заливаючи сріблом брудні підворіття.

  Була глибока ніч — час, коли Арген або спить мертвим сном, або чинить найгірші злочини. Кел поманив мене за собою в тінь будівель. Я стояла на місці, не розуміючи, що відбувається.

— Чого ти хочеш, Келе? — прошепотіла я відчуваючи, що це важливо.

  Він підійшов впритул, його кулаки були міцно стиснуті. Нахилившись до мого вуха, він видихнув слова, від яких у мене захололо в грудях:

— Тобі треба негайно тікати з Аргена. Зараз же.

  Я слухняно пішла за ним. Ми швидко проминули кілька сусідніх вуличок, петляючи між будинками, поки не дісталися старого занедбаного причалу. Кел насторожено озирнувся навкруги, перевіряючи, чи немає за нами хвоста.

— Варло здав тебе, Каро, — сказав він, і в його голосі я почула зневагу до нашого господаря. — Він злякався. Півміри тому він послав Варгана в храм Карага. Там уже збираються пошукові групи, щоб прочісувати кожен завулок. Я сам приніс йому новини про те, що воїни в червоному вже на ногах — він послав мене прослідкувати за храмом, чи не відбувається там чогось незвичного. І щойно я повернувся і розповів, як усе серйозно, він вирішив виторгувати собі життя ціною твоєї голови.

  Я стояла і дивилася на Кела, не вірячи своїм вухам. Варло... я знала, що він не святий, навіть покидьок, але здати «свою» ж дитину на розправу храмовникам?

— Вони шукатимуть тебе, щоб знищити, Каро. Для них те, що ти зробила, не просто вбивство. Це виклик їхнім богам. Ти повинна зникнути раніше, ніж вони перекриють всі виходи з міста та порт.

— Але куди мені йти? — мій голос тремтів. — я тепер залишилась сама.

— Слухай мене уважно. З третього міського причалу на світанку відпливає корабель. «Чорний ворон». 

  Вони привозили рибу та рабів у Середнє місто. Сьогодні більше немає жодного судна, що йде так рано. Ти повинна потрапити на нього і добре сховатися в трюмі. Так, щоб ніхто не знайшов, поки ви не покинете води Аргена.

Я дивилася на нього з подивом. Кел ніколи не звертав на нас із Бетом уваги. Він був старшим, серйозним, завжди сам по собі або з Варганом. Хіба що міг дати потиличника, якщо ми занадто шуміли. Кай колись розповідав, що Кел мріяв вступити у гільдію вбивць, і нібито Варло йому пообіцяв дати протекцію. Тому Кел досі на побігеньках у Варло. Я завжди думала що він, цей прудкий та хитрий на відміну від Варгана хлопець завжди буде на стороні хазяїна «кліппера».

— Чому ти це робиш для мене? — я була розчулена до сліз. Мені здавалося, що після смерті Бета в цьому місті більше не залишилося нікого, кому б я була небайдужа. Хіба що маленький Вані.

  Кел важко зітхнув, дивлячись на море, де вже починала займатися ледь помітна смужка світанку.

— Невже не розумієш, дурне щуря? — він поклав руку мені на плече і злегка стиснув. — Щурята своїх не здають.