РОЗДІЛ 19. ЦІНА

  Я задихалася. Кожен вдих роздирав легені, наче я ковтала бите скло, а ноги, що ковзали по розмоклій портовій грязюці, ледь тримали моє тіло. Я встигла лише добігти до одвірка сусідньої напівзруйнованої будівлі й вчепитися в гниле дерево пальцями, що тремтіли від жаху.

  Зі складу долинав гуркіт — звук металу, що трощить камінь, і короткий, різкий крик Бета. Я не встигла.   

  Світ уповільнився, перетворюючись на низку жахливих кадрів. Скляні скалки єдиного цілого вікна на другому поверсі вибухнули назовні, і Бет вилетів крізь нього, наче ганчір’яна лялька, яку набридлий господар викинув на смітник.

  Він упав на мокру бруківку з глухим, вологим звуком. Я завмерла, боячись навіть моргнути. Його очі... вони відразу знайшли мене. У цій сірій завісі дощу він дивився прямо в мою душу. На його блідих губах з’явився тінь усмішки — тієї самої, дурнуватої й зухвалої, якою він завжди підбадьорював мене після невдалої справи. Йому майже вдалося. А потім світло в його зіницях згасло, наче свічка, яку задув раптовий протяг.

  Важкі, розмірені кроки того чоловіка наближалися до виходу. Кожен удар його підкованих чобіт по дошках підлоги відгукувався в моїй голові набагато гучніше, ніж грім у небі Аргена.

  І в цей момент усе змінилося.

  Всередині мене, там, де ще мить тому вирував розпач, страх та пекуча тривога, наче вигоріло вщент усе людське. Порожнеча. Замість емоцій розлився крижаний, абсолютний холод, що заповнив вени замість крові.

  Мої думки зникли, розчинилися в цій мерзлій тиші, залишивши лише одне кристально чисте, гостре, як лезо бритви, розуміння: це несправедливо.

  Чоловік вийшов на поріг нашої — як ми тоді наївно вірили — безпечної схованки. Воїн Карага. Він виглядав спокійним, майже знудженим. Під пахвою однієї руки він тримав свою прокляту книгу, а іншою ліниво підкидав наш шкіряний гаманець. Наш гаманець, у якому лежали всі наші мрії про Ветфол, наше майбутнє, куплене кров’ю та ризиком.

  Я вийшла на середину вулички, не відчуваючи під ногами мокрого бруду. Позаду, десь на межі слуху, я чула шум — кілька зівак, приваблених гуркотом, обережно наближалися до місця подій. Але для мене вони були лише тінями. Мене вела якась чужа, холодна впевненість. Я була наче не в собі, наче моїм тілом керував хтось інший, холодний, безжальний.

— Ти! — мій голос не тремтів. Він прозвучав дзвінко, відбившись від кам’яних стін складу, наче удар металу об метал.

  Храмовник зупинився. Він з цікавістю розглядав мене, ледь примруживши темні очі. На його обличчі не було страху — лише легка зневага. Він чекав, що я зроблю далі, брудне портове щуреня, яке наважилося перетнути йому шлях.

  Я ступила два кроки назустріч, відчуваючи, як золотий знак на моєму пальці починає пульсувати нестерпним жаром розростаючись. І раптом із моїх грудей, прямо з самої глибини серця, у його сторону вирвався золотий півмісяць.

  Це було світло, чиста енергія, гостра, як серп смерті. Разом із цим викидом із мене ніби вирвали останню опору. Коліна підкосилися, і я впала знесилена на брудну, холодну бруківку.