РОЗДІЛ 18.1 КОЛИ СВІТ ЗУПИНЯЄТЬСЯ

— Допоможу, — кинув він мені, і на його обличчі розповзлася та сама хитра посмішка, яку я знала занадто добре.

  Він зірвався з місця раніше, ніж я встигла його зупинити. Мій напарник був природженим дурисвітом, і саме завдяки своїй нахабності йому зазвичай везло там, де інші ламали шиї. Я вирішила зачекати наступного шансу, спостерігаючи, як Бет підбігає до одного з вершників — високого чоловіка в темному, важкому плащі, що пахнув дорогою тканиною та далекими дорогами. Чоловік, не дивлячись на хлопця, кинув йому поводи і попрямував до входу в будівлю. Сідельні сумки залишилися на коні, притягуючи погляд Бета, наче магніт.

  Бет повів коня до конюшні, але чоловік раптом, на середині дороги до дверей, різко зупинився. Його рухи були чіткими й небезпечними, як у хижака. Він розвернувся на підборах і швидким, рішучим кроком рушив назад до стайні.

  «Карагове поріддя, щось забув!» — тільки й встигла подумати я. Серце впало кудись у район шлунка, перетворившись на холодний камінь.

  Я зрозуміла, що маю лише лічені секунди, аби відвернути його увагу від Бета. Я вискочила під холодну зливу, намагаючись перетнути йому шлях, дивлячись знизу вгору.

— Гей, пане! — скрикнула я, намагаючись надати своєму голосу діловитості та впевненості. — Чи не потрібно вам передати термінову звістку? Або, можливо, доставити пакет за потрібною адресою? Я знаю кожен завулок Аргена і зроблю це швидше за вітер!

  Чоловік зупинився. Повільно, наче в якомусь сповільненому, нічному мареві, він обернувся і зміряв мене поглядом, від якого в мене заніміли пальці на ногах. Він повільно зняв капюшон плаща, і я ледь не зойкнула, вчепившись нігтями в долоні. Підкладка плаща була яскраво-червоною, кольору запеченої крові на зимовому снігу.

  Храмовник. Воїн Карага.

  Я здригнулася, відчуваючи, як холодний піт проступає під сукнею, але продовжувала стояти на місці, намагаючись не видати свого жаху. Чорні очі воїна були холодними й пронизливими, наче два бездонні колодязі, вони пропалювали мою шкіру наскрізь, заглядаючи в саму душу, де ховалися наші маленькі злодійські таємниці.

— Ти. Думаєш. Я. Потребую. Твоєї. Допомоги? — промовив він, виділяючи кожне слово, наче карбуючи його на холодному металі. Його голос був позбавлений будь-яких емоцій.

  Я заклякла, не в силах поворухнути навіть пальцем. І в цю саму мить із конюшні кулею вилетів Бет. Його очі були розширені від страху, а під пахвою він щосили стискав Книгу, напівобернуту у шкіру. У нашому світі книги були ціннішими за золото, вони були символом небезпечної влади та заборонених знань, за які вищі жреці готові були віддати сотні життів. Бет, зрозумівши, що справа пахне зашморгом, не став чекати розв'язки, він чкурнув у інший бік, зникаючи в заплутаному лабіринті прилеглих провулків.

  Чоловік глянув на мене, і в його очах майнула крижана, смертоносна обіцянка.

— Стій тут! — кинув він наказовим тоном, від якого неможливо було відмовитися, не втративши голови.

  Але він не став наздоганяти Бета пішки. Храмовник схопив коня, якого ще не встигли відвести на стайню, і в одну секунду, з неймовірною грацією, опинився верхи. Кінь здибився під важкою рукою вершника, розбризкуючи брудну жижу навколо, і рвонув слідом за моїм напарником, вибиваючи іскри з мокрої бруківки.

  Я ще мить стояла нерухомо, підставивши обличчя дощу, що ставав дедалі сильнішим. КНИГА. Бет, дурне ти щуря, що ти накоїв... За таку крадіжку в Аргені спалюють заживо на головній площі, а попіл розвіюють над морем. «Цього разу справді Карагове поріддя до нас дотяглося», — думала я, зриваючись із місця і біжучи слідом, не відчуваючи ні болю в грудях, ні холоду, ні відчаю що захлинав мене з головою.

  Куди він міг побігти? Думки в голові перескакували одна через одну, наче перелякані щурі. Тільки не туди! Тільки не до нашого таємного сховку! Там були наші дві золоті монети, там було все срібло, яке ми збирали останні тижні, відмовляючи собі в кожному зайвому заради майбутнього у Ветфолі. Там було все наше життя. Але серце, наче розпечене клеймо, підказувало мені, що в стані тваринного страху Бет побіг саме туди, до єдиного місця, яке вважав надійним у цьому проклятому місті.

  Я бігла так швидко, як тільки дозволяли мої легені, що вже горіли вогнем. Дощ заливав очі, бруд ковзав під розмоклим взуттям, але я не зупинялася. Я бігла з останніх сил, сподіваючись на диво, сподіваючись випередити важкого вершника в темних завулках, де кінь не завжди може пройти.

  Але я не встигла.

  Коли я нарешті дісталася до старого напівзруйнованого складу, кінь храмовника вже стояв біля входу, важко дихаючи та випускаючи густу пару з ніздрів у холодне повітря. Поводи були кинуті на землю.

  Світ навколо мене наче розколовся на тисячі дрібних, гострих скалок, що вп’ялися прямо в серце. Я зрозуміла: я запізнилася.