РОЗДІЛ 18. КОЛИ СВІТ ЗУПИНЯЄТЬСЯ

  Того дня, коли все моє життя остаточно полетіло шкереберть, ранок видався дивно, майже зловісно спокійним. Арген нагадував старого втомленого звіра, який нарешті заснув: ні нових кораблів у порту, чиї щогли зазвичай перекреслювали небо гострими списами, ні галасливих паломників, які ще вчора здавалися всюдисущими, наче нахабні мухи над рибними тельбухами. Свято Неови згасло, залишивши по собі лише купи сміття на брукованих площах, порожні винні бочки та важке, густе похмілля в головах городян.

  Для нас, щурят, це означало лише одне — повернення до суворої й нудної буденності. Дурнів, готових роззявити рота на кожному кроці, тепер доводилося вишукувати мірами, прочісуючи вулицю за вулицею, заглядаючи в кожен завулок. Свято не може тривати вічно, навіть якщо богиня надлишку дуже того прагне. Навіть Варло сьогодні виглядав інакше. Його вічно невдоволена, поцяткована віспою мармиза набула вигляду ситого, майже благочестивого кота, який щойно з’їв миску найжирніших вершків. Звісно, я підозрювала, що причиною такої раптової метаморфози стала не побожність, а та сама бочка міцного вина, яку він учора за безцінь вициганив у купця, що поспішав додому після свята і не бажав тягнути за собою зайвий вантаж дорогами, де чатують лісові розбійники.

  Ми з Бетом сиділи на вогких ящиках під дірявим навісом, сховавшись від вологих морських протягів. У нас був план, і цей план був важливіше набагато більше за будь-який денний заробіток. Ми збиралися сьогодні розвідати, скільки насправді коштуватиме подорож до Ветфолу — того самого казкового Озерного краю, про який Бет марив кожну ніч. Ми пошепки обговорювали деталі: кого з наших ми могли б забрати з собою — малого Вані чи, можливо, Віка, — і як зробити це так, щоб не привернути уваги всюдисущих очей Варло. Втеча мала бути ідеальною, як зрізаний гаманець багатого купця. Ми вирішили, що кілька днів погоди не зроблять, головне — підготуватися якнайкраще, зібрати кожну мідну монету та кожну корисну чутку. Повертатися в Арген ми не планували, а Варло... що ж, він навряд чи зрадів би втраті своїх найкращих «збирачів», які щодня приносили йому дзвінкі монети.

  Дощ накрив місто повільно, важким і липким сірим покривалом. Прохолода миттєво заповнила вузькі провулки, вимиваючи з них залишки святкового пилу та запах паленого цукру. Для щурят дощ — це завжди благо. Під зливою людина стає вразливою: вона дивиться тільки собі під ноги, ховає ніс у комір і зовсім не стежить за тим, що діється навколо її кишень. У таку погоду люди мріють лише про сухе ліжко та гарячий вогонь у каміні, забуваючи про елементарну пильність.

  Ми влаштувалися недалеко від одного з багатих гостинних дворів Середнього міста, терпляче очікуючи на когось, хто міг би мимоволі поділитися з нами своїми статками. І саме цей дощ, на який ми так покладали надії, зіграв із нами найзліший жарт у житті.

  Кавалькада коней вилетіла на невелику площу перед гостинним двором раптово, розбризкуючи брудну воду з калюж. Коні були статні, дорогі, вкриті піною та втомлені довгим шляхом. З конюшні миттєво вибіг хлопчик-стайничий, наш одноліток, і почав метушливо забирати тварин у гостей по одному.

  Бет весь напружився, його пальці мимоволі стиснулися в кулаки, а в очах спалахнув той самий азартний вогник, який завжди передував великим неприємностям. Бет був авантюристом до мозку кісток, і це часто ставало нашою проблемою.