РОЗДІЛ 17. ДЕНЬ ТАЄМНИЦІ БЕТА

  Вечір наступного дня після Свята Неови опускався на Арген важким шлейфом винних випарів, дешевих пахощів та втоми. Проте для нас із Бетом це був «золотий час». Коли офіційні церемонії вщухали, а жерці ховалися за товстими стінами храмів, на вулиці вихлюпувався натовп тих, хто вирішив вшанувати богиню надлишку в єдиний зрозумілий їм спосіб — пропиваючи останні статки.

  Я все ж вмовила Бета не повертатися в підвал занадто рано. Зараз любителі вина були нашою головною здобиччю. П’яний паломник — це не просто гаманець, це благословення Ліреля, яке гріх не підібрати.

  Довго чекати не довелося. Двійко добряче підпилих Вараїв вивалилися з таверни прямо перед нами.

  Один безпорадно крутив головою, намагаючись зорієнтуватися в сутінках, а другий, хитаючись і голосно гикаючи, тяг товариша за рукав, намагаючись не впасти самому. Їхні обличчя лисніли від жиру та вина, а рухи були повільними, наче у мух у меду.

  Ми з Бетом лише миттєво переглянулися. Зайвих слів не було потрібно, ми працювали як єдиний механізм.

  Бет, наче випадково, підскочив до них. Його обличчя вмить набуло виразу щирої турботи, а язик запрацював швидше, ніж млин під час вітру.

— Ой, шановні пани! Куди ж ви в таку пітьму? Може, провести? Або звістку яку віднести дружинам? Може, пани шукають «Срібний якір»? Там ліжка м’які, як хмаринки, а хазяйка не питає зайвого! — він тараторив без упину, заглядаючи їм в очі та розмахуючи руками, відволікаючи увагу на себе.

  Поки варайські велетні намагалися втямити, що це за спритне щуря крутиться під ногами, я вже була за їхніми спинами. Моє коротке лезо двічі коротко зблиснуло в напівтемряві. Два важкі кошелі майже одночасно впали мені в долоню. Я миттєво розвернулася і, наче тінь, зникла за рогом таверни. Бет бовкнув панам ще щось незрозуміле про «кривий поворот» і теж розчинився у сусідньому провулку. Ми завжди дотримувалися залізного правила: повертатися до місця зустрічі різними дорогами.

  Вже на набережній, з боку старого мосту, ми знову зустрілися. Бет виглядав ще задоволенішим, ніж зазвичай. Виявилося, дорогою він умудрився «полегшити» кишені ще й старому п’яному купцю, який заснув прямо на лаві біля фонтану. Справді, цього року Свято Неови було до нас неймовірно щедрим.

  Під мостом, приховуючись від випадкових перехожих, ми підбили рахунок. Знову шість срібних аргенів та вісімнадцять мідяків.

— Може, це цей малюнок... — прошепотіла я, роздивляючись золоте татуювання на пальці. — Може, це справді символ удачі? Золотий символ. Адже дивись, як усе добре складається.

  Бет задумливо похитав головою, дивлячись на мій палець з якоюсь незрозумілою тривогою.

— Може й так, Каро... але пообіцяй мені менше ризикувати. Те, що нас досі не впіймали — це диво. Треба завтра подякувати Лірелю по-справжньому. Купимо велику свічку з воску, а не з цього портового жиру, і поставимо ввечері.

  Я лише кивнула. Відчувала, що він правий. За ці дні я стільки разів могла загинути — під копитами керхів, у катакомбах чи в руках храмовників, — що проста вдача вже не здавалася достатнім поясненням.

  Вже на підході до «Кліппера» я знову напружилася.

— Бете... у мене знову це відчуття. Наче хтось дихає в спину.

  Я різко обернулася, але позаду була лише пуста вулиця, залита холодним місячним світлом. Нікого. Жодного руху.