РОЗДІЛ 16.1 ВАГА ЗОЛОТА

   Ранок прийшов занадто швидко. Виснажене тіло благало про сон, голова була важкою, але я розуміла: Варло не дозволить мені відлежуватися. Сьогодні був останній день, коли паломники ще залишалися в місті. Більша частина люду вже покинула Арген, але найбільш затяті зоставалися, щоб отримати благословення жерців Неови персонально, оскільки свято тривало три дні, а після нього йшли дні очищення.

  Це був золотий час для нас — паломники були розслаблені й сповнені благодаті, а отже, їхні кишені були відкриті.

  Я зібрала хлопців на нашому старому місці — на складі в порту, де пахло гнилим деревом та соленою водою. Там я розповіла їм про катакомби, в які провалилася. Розповідала про страх залишитися в темряві назавжди, про порожній шлунок і холодний слиз на стінах. Про старі поховання та золоту іскру я знову не сказала ні слова.

  Зате з особливим натхненням описувала велетенську п’явку, трішки прикрасивши її розміри та слизькість для більшого ефекту. Втеча від такої потвори у повній темряві виглядала в моїй розповіді справжнім героїзмом.

  Хлопці і сміялися з моїх пригод, і водночас виглядали настороженими — підземелля Аргена справді були місцем не для ігор. Малий Вані підійшов і міцно обійняв мене за талію.

— Добре, що ти не залишилася там, Каро, — тихо сказав він.

  Після цього щуренята розбіглися по своїх точках, а Бет мовчки потягнув мене за собою.

  Ми зайшли в пекарню біля ринку, де він купив нам в’язку гарячих бубликів, посипаних солодкою, запашною травою. Їхній аромат на мить змусив мене забути про все на світі. Потім ми вибралися на дах одного з будинків. Там жили старі ткачі, які поверталися з роботи тільки ввечері, тож їхній дах був ідеальним місцем для розмов без зайвих вух.

  Поки я наминала бублик, Бет розповів про їхні успіхи. Виявилося, що вони взяли за святкові дні тридцять дві срібні монети, сімдесят два мідяки та дві золоті.

— Про золото я Віку не казав, — прошепотів Бет, дивлячись мені в очі. — мені вже в самому кінці підвернувся молодий панок з Вищого міста, тож Вік просто не бачив, як той гаманець перекочував до мене.

  Я аж заклякла. Це були шалені гроші. На один золотий можна було купити пару добрих коней чи витривалого керха. Я розповіла про свій статок, який теж надійно сховала. Загалом у нас вимальовувалася сума, яка дозволяла нам піти від Варло в будь-яку хвилину. Гроші треба було ділити на трьох, але золоті монети ми з Бетом вирішили поки що залишити в таємниці навіть від Віка — це був наш квиток у Ветфол.

  Потім я розповіла Бету все більш детально і показала йому палець. Золоте татуювання з тонким чорним обідком тепер виглядало так, наче воно завжди було частиною моєї шкіри. Бет зблід і помітно налякався.

— Каро... це може бути прокляття. Старі могили не віддають щось задарма, — прошепотів він.

— Все добре, Бет. Я почуваюся нормально, нічого не болить, — запевнила я його, хоча сама до кінця не вірила власним словам.

  Бет наполіг, що нам треба відпочити, але я згадала слова Варло про борг. Тіло благало про сон, очі злипалися під теплим сонцем Аргена. Ми попрямували до нашого основного сховку, де переховували спільні гроші. Почали відраховувати частку Віка.

— Чому ти досі не віддав йому ці гроші? — запитала я, спостерігаючи за спритними пальцями Бета.

  Хлопець зупинився і глянув на мене з якоюсь дивною сумішшю болю та полегшення.

— Ми не знали, чи ділити на трьох, чи вже на двох... — тихо сказав він. — Тебе не було ні вдень, ні вночі. Ти не повернулася. Я обійшов усі сховки, які тільки знав, по кілька разів. Думав, що вже ніколи тебе не побачу.

  Він збентежено, але міцно обійняв мене.

— Я дуже радий, що з тобою все добре, Каро.

  Я завмерла, не знаючи, як реагувати. По-перше, це були другі обійми за цей день — неймовірна розкіш для нашого світу. А по-друге... те саме відчуття чийогось пильного погляду знову гострим свердлом уп’ялося мені в спину.

  Я різко обернулася, але позаду була лише глуха кам'яна стіна. Нас не міг бачити ніхто з вулиці, ми були на високому горищі, приховані від усього світу. Але погляд був тут. Холодний, невидимий і такий самий уважний, як і на тракті.

  Він ніби прошивав сам камінь, спостерігаючи за кожним моїм рухом.