РОЗДІЛ 16. ВАГА ЗОЛОТА

  Всю дорогу до міста, поки вечірні сутінки Аргена ставали дедалі густішими, перетворюючись на важку, сизу пелену, я відчувала цей погляд. Він супроводжував мене — наче тримав за потилицю, не відпускаючи ні на мить. Це було відчуття гострого залізного гачка, зачепленого за самі лопатки.

  Я оберталася — раз, другий, різко зупинялася біля покручених придорожніх кущів, вдаючи, що поправляю розмоклий черевик, але тракт залишався майже порожнім.

  Ніхто з тих хто їхав попереду не обертався, а позаду було пусто.

  Тільки вітер гнав придорожній пил у бік порту та самотня чайка кричала десь над прибережними скелями. Нічого надзвичайного. Ні тіней, ні шурхіту трави, ні кроків у наступаючій на п'яти пітьмі. Але відчуття, що мене «ведуть», не зникало, аж поки під ногами не заскрипіла стара, вибита сотнями ніг бруківка перших міських околиць.

  Лише тут, серед кривих вуличок Нижнього міста, де запахи кухонного диму, дешевого тютюну та нечистот були рідними та звичними, я змогла нарешті полегшено видихнути. Пробираючись майже темними завулками, де світло з вікон таверн падало на брудні калюжі довгими жовтими смугами, я перш за все рушила до свого таємного сховку. Срібло та основну частину міді я залишила там, надійно сховавши монети у старому, маленькому битому глечику. Я знайшла його ще торік у купі сміття біля рибних рядів.

  Згори я напхала в посудину гнилої соломи, черепків та іншого смердючого непотребу — такий «скарб» не зацікавив би навіть найбільш зневіреного жебрака чи міську варту.

  Тільки після цього, знесилена до тремтіння в колінах, я дошкандибала до «Кліппера».

  Таверна зустріла мене своїм вічним гулом, криками матросів та густим чадом від вогнища. Варло сидів за своїм улюбленим столом, заваленим паперами та залишками вечері. Він якось здивовано вирячився на мене. Я розповіла йому свою історію, старанно підправивши її так, щоб вона виглядала правдоподібно і не викликала зайвих питань.

  Я не приховувала самого факту падіння в катакомби — приховати бруд та побите тіло було неможливо.

  Розповіла, як натовп паломників затиснув мене біля самого храму Неови, як я не втрималася і провалилася в дірку в землі, що була прикрита старою решіткою. Описувала довгі години блукання темними тунелями, бруд та холод стоків. Але про некрополь, вісім арок та дивну річ на кам’яній труні я змовчала. Про такі речі в «Кліппері» не говорять, якщо хочуть дожити до ранку. Розповіла, як нарешті вилізла з якоїсь діри за кілька мір від міста, і з останніх сил дійшла сюди.

  Віддавши Варло одну срібну монету та двадцять три мідяки, я хрипко попросила їсти.

  Господар спочатку насупився. Його кущисті брови зійшлися на переніссі, а масивний кулак важко опустився на дубову стільницю.

— Храм? — гаркнув він так, що сусідні столи на мить затихли. — Ти знаєш, мале дурне щуря, що це заборонена територія? Храмовники за такі фокуси могли б випустити тобі кишки прямо на площі!

  Проте вигляд срібла та впевнена жменя міді швидко вгамували його гнів. Свято Неови добігало кінця, він був у хорошому настрої від загального заробітку, а мої монети стали гарним завершенням дня.

— За три дні ти могла б принести втричі більше, — пробурчав він, згрібаючи гроші у свою шкіряну калитку.

— Але що вже з тебе взяти... немічна. Йди їж.

  Дивлячись, як я жадібно поглинаю густу, гарячу юшку, він, на диво, приніс ще шматок добре просмаженого м’яса. Це була щедрість.

— Йди в підвал, — кинув він, і в його погляді майнуло щось загрозливе. — Але пам’ятай: ти все ще винна мені за цей простій. Завтра поблажок не буде.

  Спускаючись у підвал, я побачила, як хлопці повільно розслабляються. Напруга, що панувала серед щурят, спала миттєво. Вони вже не сподівалися побачити мене живою — в Аргені зниклі діти рідко повертаються самі. Я лише слабко кивнула їм, обіцяючи все розповісти завтра. Бет негайно підсів поруч, намагаючись обережно оглянути мої забої.

  Побачивши, що я начебто ціла і навіть нагодована, він лише важко видихнув і заплющив очі, нарешті дозволяючи собі відпочити.