РОЗДІЛ 15.1 СВОБОДА

  І ось воно. Справжнє, живе небо.

  Світло Валора, хоча воно й було надійно приховане за вечірніми хмарами, здалося мені настільки сліпуче яскравим, що мої очі миттєво наповнилися сльозами. А можливо, справа була зовсім не в світлі.

  Крики чайок — ці вічні, сварливі голоси Аргена, які я раніше просто терпіти не могла, тепер звучали для мене краще за будь-яку вишукану музику.

  Я дозволила собі просто сісти на вологий камінь біля самого виходу і гірко розридатися. У Варло я ніколи не дозволяла собі плакати. У підвалі «Кліппера» сльози завжди вважалися ознакою ганебної слабкості, за яку могли жорстоко висікти або просто висміяти перед усіма. Але тут, серед диких скель, далеко від злих і жадібних очей, це було мені просто необхідно. Сльози поступово вимивали з моєї душі залишки того липкого жаху, що оселився там під час падіння в ту кляту решітку.

  Трохи заспокоївшись, я почала приводити себе до ладу. Натягнула ще вологу, просякнуту солодким запахом підземної річки сукню. Ретельно оглянула свої черевики — стара шкіра зовсім розмокла й стала важкою, але вони витримали це випробування. Потім я витягла свої кошелі з монетами.

  Мої руки помітно тремтіли, коли я висипала всю здобич на поділ своєї сукні. Кожна монета дзвеніла, наче маленький, чистий дзвіночок моєї майбутньої свободи.

  Сімнадцять срібляків. Сорок три мідяки.

  Я застигла на місці, не вірячи власним очам. Це була неймовірна, просто запаморочлива сума для такої дитини з порту, як я.

— Лірелю... — ледь чутно видихнула я. — Та якщо в хлопців улови хоч наполовину такі ж вдалі, ми зможемо піти від Варло хоч завтра!

  Цих грошей нам би цілком вистачило на кілька місяців спокійного життя в якомусь затишному місці, а можливо, навіть і на далеку дорогу до Ветфола, про який так часто марив Бет. Я відчувала, що плата за ці гроші була внесена мною з великим надлишком: болючими синцями, кров’ю на підборідді та цією дивною золотою міткою на пальці.

  Я почала повільно викарабкуватися на крутий скелястий укіс. Вибравшись нарешті на саму гору, я озирнулася навколо і ледь не розсміялася від іронії своєї долі. До Аргена звідси було ще кілька мір пішого ходу. Підземелля вивели мене далеко за межі міста, до пустельних, диких берегів, де лише самотні хвилі з шумом билися об каміння. Але навіть така довга дорога не могла зіпсувати мого піднесеного настрою.

  Головне зараз — надійно приховати це багатство. Варло ні в якому разі не повинен був запідозрити нічого надзвичайного, інакше він просто перетрусить мене до останньої нитки й забере кожну монету собі. Вирішила, що залишу при собі лише двадцять три мідяки та одну срібну монету — цього буде достатньо для спокою господаря.

  Це виглядатиме як дуже вдалий робочий день, але при цьому не викличе в нього жодної зайвої підозри.

— Решту — терміново заховати, — скомандувала я сама собі.

  Я розділила всі монети на три частини. Третю частину — чотири мідяки — я виділила особисто для себе (я ж бо це чесно заслужила!), і надійно приховала їх у тих таємних складках своєї сукні, які сама колись потайки підшила. Срібло важко тиснуло мені на стегна, але, мушу визнати, це була неймовірно приємна вага.

  Тракт був зовсім неподалік. Я вийшла на цей битий шлях, намагаючись триматися впевнено й невимушено, наче я просто повертаюся зі звичайної прогулянки або від якихось далеких родичів. Але щойно мої ноги торкнулися сухої, запорошеної дороги, моє тендітне відчуття повної безпеки миттєво зникло.

  Я чітко відчула на собі чийсь пильний погляд. Він не був випадковим, як у звичайного перехожого селянина чи втомленого матроса. Цей погляд був надто уважним, важким. Хтось приховано стежив за мною з узбіччя або з-за найближчого пагорба, зовсім не виказуючи своєї присутності ні найменшим звуком, ні рухом.

  Не знаю, чий це погляд, він був мені зовсім не знайомим, але від нього шкіра на моєму загривку миттєво вкрилася колючими сиротами.

  Я ще міцніше стиснула кулаки, з усіх сил намагаючись не озиратися назад, і значно пришвидшила крок у бік дальніх вогнів Аргена, що вже почали затишно миготіти в сутінках.