РОЗДІЛ 15. СВОБОДА

  Кара стояла нерухомо, затамувавши подих так міцно, що в грудях почало пекти від нестачі повітря. Вона чекала. Чекала, що темрява навколо некрополя знову вибухне болем або що з кам’яних долонь статуй вирветься нове закляття. Що це було за Карагове поріддя? Хто міг залишити таку підлу пастку в місці, де вже тисячі літ ніхто не дихав? Стародавній захист поховання, не інакше.
— Надто сильне для портового щуряти, — прошепотіла вона, роздивляючись масивну кам’яну плиту труни.
  Навіть якби всередині були сховані всі скарби Хара’ату, від золотих вінців до магічних клинків, Кара була занадто слабкою, щоб бодай на міліметр зсунути цей моноліт. Плита виглядала частиною самої скелі, непохитною і вічною. Цікаво куди зникло те що лежало на горі? Це був амулет, чи якась дорогоцінність?      Кара скільки не підсвічувала навколо, однак так і не побачила нічого. Прислухавшись до своїх відчуттів, вона зрозуміла, що страх поступово відступає. Їй знову, вже вкотре за цей нескінченний день, просто неймовірно пощастило. Слава Лірелю, що ця пастка, мабуть, майже розрядилася за довгі століття абсолютної тиші та забуття. Вона лише вщипнула її, попередивши, але не вбила.
  Однак слід на пальці, куди вдарила іскра, не зникав. Кара спробувала потерти його об вологу тканину сукні, потім послинила палець і потерла знову — марно. Малюнок залишався чітким, тонким і мав дивний золотавий блиск з чорним контуром, наче під шкіру затекла крапля розплавленого сонця.
— А що, навіть гарно... — буркнула вона, намагаючись не думати про те, чим це може обернутися в майбутньому. Прямувати далі від похмурих арок некрополя було єдиним розумним рішенням.
  Міра за мірою вона заглиблювалася в тунелі, які тепер здавалися порожніми та неживими. Шлунок почав подавати голос — спочатку тихим бурчанням, а потім гострим болем, що скручував нутрощі. Кара розуміла: якщо вона не знайде виходу найближчим часом, голод спочатку висмокче з неї залишки сил, а потім просто з’їсть її зсередини. Підземний світ не прощає зволікань.
  Слабкий потічок води вона почула саме тоді, коли надія почала витікати з неї разом із потом. Вода ледь помітно сочилася по стіні й повільно тікла в тому ж напрямку, куди йшла дівчинка. Довірившись цьому єдиному дороговказу, Кара прискорила крок.
  Минуло ще пів міри, коли повітря навколо раптом змінилося. Воно перестало бути застояним і важким, у ньому з’явився рух. Спочатку це був ледь помітний потік, але невдовзі він перетворився на легкий, підбадьорливий вітерець, що пахнув сіллю та свободою. Дівчинка майже бігла, вже не дивлячись під ноги та не зважаючи на слизьке каміння. Вона так сильно боялася знову впертися в кам’яну стіну, як це було біля лігва п’явки, що серце калатало десь у самому горлі.
  Але Лірель сьогодні був на її боці. Прохід почав розширюватися, стеля здійнялася вгору, і лише перед самим виходом тунель звузився до довгої кривої щілини. Вона була достатньо великою, щоб Кара пройшла крізь неї навіть не згинаючись.