РОЗДІЛ 15. СВОБОДА

  Я стояла нерухомо, затамувавши подих так міцно, що в моїх грудях почало нестерпно пекти від нестачі повітря. Я просто чекала. Чекала, що ця густа темрява навколо стародавнього некрополя знову вибухне нестерпним болем або що з холодних кам’яних долонь цих величних статуй вирветься нове смертельне закляття.

  Що це було за Карагове поріддя? Хто взагалі міг залишити таку підлу, витончену пастку в місці, де вже тисячі літ не ступала нога живої істоти й ніхто не дихав? Мабуть, це був стародавній захист поховання, не інакше.

— Надто сильне закляття для звичайного портового щуряти, — тихо прошепотіла я, прискіпливо роздивляючись масивну кам’яну плиту труни.

  Навіть якби всередині були сховані абсолютно всі легендарні скарби Хара’ату, від сяючих золотих вінців до магічних клинків, я була занадто слабкою та виснаженою, щоб бодай на міліметр зсунути цей моноліт.

  Ця плита виглядала частиною самої скелі — непохитною, вічною і байдужою до моїх зусиль. Мені стало неймовірно цікаво: куди ж поділося те, що лежало зверху? Що це було — амулет, якась дорогоцінність чи щось значно цінніше? Скільки я не підсвічувала навколо своїм жалюгідним жмутком моху, так і не побачила нічого. Прислухавшись до власних відчуттів, я зрозуміла, що крижаний страх поступово відступає.

  Мені знову, вже вкотре за цей нескінченний і жахливий день, просто неймовірно пощастило.    Слава Лірелю, що ця пастка, мабуть, майже розрядилася за довгі століття цієї абсолютної тиші та повного забуття. Вона лише боляче вщипнула мене, даючи попередження, але не вбила на місці.

  Однак дивний слід на моєму пальці, саме там, куди вдарила іскра, нікуди не зникав. Я спробувала щосили потерти його об вологу тканину своєї сукні, потім послинила палець і терла знову до почервоніння — усе було марно. Малюнок залишався чітким, тонким і мав незвичайний золотавий блиск із чорним контуром. Він виглядав так, наче мені під шкіру якимось дивом затекла маленька крапля розплавленого сонця.

— А що, навіть гарно... — буркнула я собі під ніс, намагаючись відігнати думки про те, чим ця мітка може обернутися для мене в майбутньому. Прямувати далі, геть від цих похмурих арок некрополя, зараз було моїм єдиним розумним рішенням.

  Міра за мірою я заглиблювалася в тунелі, які тепер здавалися мені абсолютно порожніми та неживими. 

  Мій шлунок почав подавати голос — спочатку це було тихе, сором’язливе бурчання, а потім воно переросло в гострий біль, що буквально скручував нутрощі. Я чудово розуміла: якщо не знайду вихід найближчим часом, голод спочатку висмокче з мене всі залишки сил, а потім просто з’їсть мене зсередини. Підземний світ не знає жалю і не прощає жодних зволікань.

  Слабкий потічок води я почула саме в ту мить, коли остання надія почала витікати з мене разом із холодним потом. Вода ледь помітно сочилася по стіні й повільно тікла в тому ж напрямку, куди йшла я.     

  Довірившись цьому єдиному надійному дороговказу, я прискорила крок, ігноруючи втому.

  Минуло ще пів міри, коли повітря навколо мене раптово змінилося. Воно нарешті перестало бути застояним, затхлим і важким — у ньому з’явився рух. Спочатку це був ледь помітний потік, але невдовзі він перетворився на легкий, підбадьорливий вітерець, який пахнув сіллю, вологою і — головне — свободою.

  Я майже бігла, вже зовсім не дивлячись під ноги та не зважаючи на слизьке, небезпечне каміння. Я так сильно боялася знову впертися в глуху кам’яну стіну, як це вже було біля лігва тієї жахливої п’явки, що моє серце калатало десь у самому горлі.

  Але Лірель сьогодні справді був на моєму боці. Прохід почав стрімко розширюватися, стеля здійнялася високо вгору, і лише перед самим виходом тунель раптом звузився до довгої кривої щілини. Вона була достатньо великою, щоб я пройшла крізь неї, навіть не згинаючись