РОЗДІЛ 6.1 ПОВЕРНЕННЯ В «КЛІППЕР»

— Каро… — він важко проковтнув клубок у горлі. — Тобі потрібен цілитель. Справжній цілитель.

— Я ще не здохла, Бет, — слова вийшли хрипкими, наче я наковталася сухого портового пилу, але голос був рівним. Це була моя єдина броня.

  Він глянув на мене довго й уважно.

— Та не здохла, — прошепотів він, не відпускаючи мою руку. — Але якщо так піде далі — недовго тобі залишилося бігати. Шкіра на долоні… вона наче сама злазить. Тебе що, тягнули по бруківці силоміць?

— Ні, — я спробувала відвернути голову, але Бет був непохитний.

— Тоді що це?

— Я просто впала. Невдало.

  Він не повірив жодному моєму слову. Я бачила це по тому, як стиснулися його щелепи. Але він не став тиснути далі, знаючи мою впертість. Його погляд знову повернувся до коліна.

— Це не просто забій, Каро, — сказав він тоном, який не терпів заперечень. — Ти завтра нікуди не підеш. Навіть не встанеш.

— Побачимо, — огризнулася я.

— Ні.

   Він різко підвівся, наскільки дозволяла низька стеля мансарди.

— Не побачимо. Я сказав — не підеш.

  Я підняла на нього очі. Зараз Бет був серйозний так, як ніколи раніше. Не той хлопець, що жартує над вартовими й регоче після вдалих крадіжок. Це був інший Бет. Той, хто знає ціну життю на портовому дні. Я першою відвела погляд.

— Що насправді сталося?

  Я мовчала довше, ніж треба було, слухаючи, як вітер свистить у щілинах складу. Потім промовила тихо:

— За мною йшли. Довго. Від самої площі.

  Бет завмер на місці.

— Варта?

— Ні.

  Тиша в мансарді стала надто дзвінкою та неприродньою. 

— Хто тоді? — його голос став схожим на шелест паперу.

  Я не відповіла одразу. Згадала той спокійний, професійний погляд переслідувача.

— Гільдія, — промовила я нарешті.

  Бет вилаявся. Тихо, зло, із відчаєм, який буває лише тоді, коли розумієш, що потрапив у зашморг.

— Як?

— Він не біг за мною. Не шумів. Не галасував на всю вулицю. Він просто… завжди був позаду. Спокійний, наче знав, що я все одно нікуди не подінуся.

— Скільки він тебе вів?

— Довго, Бет. Я кружляла, петляла, як навіжена. Я не могла від нього відірватися.

  Він провів рукою по своєму кострубатому волоссю.

— Вони так і працюють, — пробурмотів він. — Гільдійці… вони заганяють, як дичину. Каро, ми влипли. По самі вуха.

— Ми вже давно влипли, Бет. З того дня, як опинилися тут.

— Ні, — він зупинився і подивився мені прямо в очі. — Це інше. Це зовсім інше.

  Я знала, що він правий. І він це знав. Але ми обоє боялися вимовити це вголос під цим дірявим дахом.

— Я чекав тебе, — сказав він через хвилину. — Спочатку одну Півміру. Потім ще трохи. Потім зрозумів, що щось не так. Серце було не на місці.

— І ти пішов шукати мене. Замість того, щоб сховатися.

— Ага, — він коротко глянув на мене. — Перед тим, як іти до Варло. Треба було знати, що з тобою.

  Я тихо, болісно хмикнула.

— Варло… він би мене вбив за такий «веселий» день.

— Він би нас обох убив, — Бет простягнув мені руку, допомагаючи трохи піднятися. Його рухи були впевненими, хоча рука трохи тремтіла. — Ходімо.

— Куди? Я ледь можу ворухнутися.

— У «Кліппер», Каро.

  Я глянула на нього, намагаючись зрозуміти, чи не з’їхав він з глузду.

— Ти серйозно? Хочеш показати мене Варло в такому стані?

— А що ти пропонуєш? — він кивнув у бік темного горища за моєю спиною. — Залишимося тут? І будемо просто чекати, поки повернеться той й знайде нас обох?