РОЗДІЛ 6.1 ПОВЕРНЕННЯ В «КЛІППЕР»

— Каро… — він важко проковтнув клубок у горлі. — Тобі потрібен цілитель. Справжній цілитель.
— Я ще не здохла, Бет, — слова вийшли хрипкими, наче я наковталася сухого портового пилу, але голос був рівним. Це була моя єдина броня.
  Він глянув на мене довго й уважно.
— Та не здохла, — прошепотів він, не відпускаючи мою руку. — Але якщо так піде далі — недовго тобі залишилося бігати. Шкіра на долоні… вона наче сама злазить. Тебе що, тягнули по бруківці силоміць?
— Ні, — я спробувала відвернути голову, але Бет був непохитний.
— Тоді що це?
— Я просто впала. Невдало.
  Він не повірив жодному моєму слову. Я бачила це по тому, як стиснулися його щелепи. Але він не став тиснути далі, знаючи мою впертість. Його погляд знову повернувся до коліна.
— Це не просто забій, Каро, — сказав він тоном, який не терпів заперечень. — Ти завтра нікуди не підеш. Навіть не встанеш.
— Побачимо, — огризнулася я.
— Ні.
  Він різко підвівся, наскільки дозволяла низька стеля мансарди.
— Не побачимо. Я сказав — не підеш.
  Я підняла на нього очі. Зараз Бет був серйозний так, як ніколи раніше. Не той хлопець, що жартує над вартовими й регоче після вдалих крадіжок. Це був інший Бет. Той, хто знає ціну життю на портовому дні. Я першою відвела погляд.
— Що насправді сталося?
  Я мовчала довше, ніж треба було, слухаючи, як вітер свистить у щілинах складу. Потім промовила тихо:
— За мною йшли. Довго. Від самої площі.
  Бет завмер на місці.
— Варта?
— Ні.
 Тиша в мансарді стала надто дзвінкою та неприродньою. 
— Хто тоді? — його голос став схожим на шелест паперу.
  Я не відповіла одразу. Згадала той спокійний, професійний погляд переслідувача.
— Гільдія, — промовила я нарешті.
  Бет вилаявся. Тихо, зло, із відчаєм, який буває лише тоді, коли розумієш, що потрапив у зашморг.
— Як?
— Він не біг за мною. Не шумів. Не галасував на всю вулицю. Він просто… завжди був позаду. Спокійний, наче знав, що я все одно нікуди не подінуся.
— Скільки він тебе вів?
— Довго, Бет. Я кружляла, петляла, як навіжена. Я не могла від нього відірватися.
  Він провів рукою по своєму кострубатому волоссю.
— Вони так і працюють, — пробурмотів він. — Гільдійці… вони не ловлять, вони заганяють. Каро, ми влипли. По самі вуха.
— Ми вже давно влипли, Бет. З того дня, як опинилися тут.
— Ні, — він зупинився і подивився мені прямо в очі. — Це інше. Це зовсім інше.
  Я знала, що він правий. І він це знав. Але ми обоє боялися вимовити це вголос під цим дірявим дахом.
— Я чекав тебе, — сказав він через хвилину. — Спочатку одну Півміру. Потім ще трохи. Потім зрозумів, що щось не так. Серце було не на місці.
— І ти пішов шукати мене. Замість того, щоб сховатися.
— Ага, — він коротко глянув на мене. — Перед тим, як іти до Варло. Треба було знати, що з тобою.
  Я тихо, болісно хмикнула.
— Варло… він би мене вбив за такий «веселий» день.
— Він би нас обох убив, — Бет простягнув мені руку, допомагаючи трохи піднятися. Його рухи були впевненими, хоча рука трохи тремтіла. — Ходімо.
— Куди? Я ледь можу ворухнутися.
— У «Кліппер», Каро.
  Я глянула на нього, намагаючись зрозуміти, чи не з’їхав він з глузду.
— Ти серйозно? Хочеш показати мене Варло в такому стані?
— А що ти пропонуєш? — він кивнув у бік темного горища за моєю спиною. — Залишимося тут? І будемо просто чекати, поки повернеться той й знайде нас обох?