РОЗДІЛ 13.1 ПІТЬМА ТА ТИША

  Стіни були обтесані. Хтось дуже давно, можливо ще в часи перших будівничих, надав цим печерам форми кімнат та коридорів. Я вирішила продовжити шлях. Однак такого світіння як в печері з смердючим озером далі не спостерігалось. За якийсь час я нарешті побачила струмок, що витікав прямо зі стіни згори. Прозора цівка води падала в імпровізовану кам’яну чашу, витесану в скелі, і далі, через дрібні тріщини, стікала кудись униз. Я обережно понюхала воду — пахло лише мокрим каменем. На дотик вона була крижаною. Лірелю, якою ж смачною була ця вода. Я пила довго, захлинаючись і обливаючи комір сукні. Холодна волога наповнювала шлунок, притупляючи гостре відчуття голоду, який в мене не було чим вгамувати. Напившись вдосталь, я відчула, як сили трохи повертаються до тіла.
  Рухаючись далі в напівтемряві, я натрапила на ціле пасмо особливого лишайника. Він ріс густими, кудлатими плямами і світився неймовірно яскраво. Я обережно відірвала кілька шматків, і знайшовши трішки раніше шматок дерев'яної гілки обмотала цим світним мохом, і зробила собі щось на зразок факела без вогню. Я щасливо посміхнулася — тепер мої очі, що вже звикли до підземних сутінків, могли бачити на чотири-п’ять кроків навколо.
  Минуло кілька мір. Я йшла в абсолютній тиші, яку порушував лише звук моїх кроків. За моїми відчуттями, я вже давно мала б вийти до моря або принаймні до стокових каналів порту. Але тунелі вели все далі, розгалужуючись і заплутуючись у справжній лабіринт. Справжній страх почав пробиратися під шкіру, холодніший за підземні протяги. А що, як я зайшла вже надто далеко? Що, як я просто кружляю в череві міста, яке ніколи мене не випустить?
  Мене ледь не пробрало на істерику. Хотілося зірватися й бігти назад, до тієї решітки під храмом Неови, до храмовників — аби лише побачити клаптик неба. Але я вчасно зупинилася. Повернення не було. Ці ходи виглядали як єдина система, як чийсь старий задум, і вони просто повинні кудись вести. Чому б не до таємного виходу?
  Втома навалилася раптово й безжально. Ноги стали свинцевими, а повіки злипалися самі собою. Я зрозуміла: якщо я не відпочину зараз, то просто сяду десь під стіною і засну, треба знайти якусь безпечну нору.
  Пройшовши ще буквально кілька сотень кроків, я помітила нішу в стіні. Вона була високою, на рівні двох людських зростів, і виглядала як ідеальне місце для безпечного сну. Видиратися туди було важко: пальці ковзали по вогкому каменю, а побите тіло відгукувалося різким болем. Але це була гарна ознака — якщо мені так важко сюди дістатися, то жоден випадковий гість підземель не зможе підкрастися до мене непомітно.
  Ніша виявилася зовсім крихітною, але якщо скрутитися калачиком, підібгавши під себе коліна, можна було цілком непогано влаштуватися. Я притулилася спиною до холодної скелі, обняла себе за плечі й миттєво провалилася в глибокий, важкий сон.
  Я прокинулася від різкого поштовху власної підсвідомості. Свідомість повернулася миттєво, і від несподіванки я різко підняла голову, з розгону врізавшись лобом у гострий край кам’яного склепіння над собою.
— Сарен тобі в друзі... — прошипіла я, притискаючи руку до рани.
  Гаряча кров потекла по обличчю, зі сторони скроні. Але щойно я згадала, де знаходжусь і чому тут опинилася, розбитий лоб здався мені найменшою з бід. Тіло немилосердно нило від незручної пози, а старі синці після падіння нагадували про себе тупим ломотом. Проте відпочинок був довгим — я повністю втратила лік часу в цій нескінченній пітьмі. І не розуміла скільки мір пройшло поки я спала. 
  Я обережно спустилася на підлогу тунелю, намагаючись не шуміти. Мої очі знову звикли до сутінків, а лишайник на палці у моїй руці все ще слабко жеврів, відкидаючи довгі тіні на стіни. Я почала енергійно розтирати руки й ноги, повертаючи в них життя. За кілька хвилин я вже була готова рухатись далі, впевнена, що вихід має бути десь за наступним поворотом.
  І саме в цей момент, у цій мертвій, гнітючій тиші, мені почувся звук.
  Це було щось живе. Не шелест вітру чи капання води. Це було щось інше — металевий, скреготливий звук, за яким послідував глухий удар об каміння десь попереду.
  Я завмерла, припинивши навіть дихати. Серце, що щойно почало заспокоюватися, знову вдарило в ребра з такою силою, наче хотіло пробити грудну клітку. Звук повторився — ритмічний, впевнений, він наближався з боку того самого тунелю, куди я збиралася йти.