РОЗДІЛ 13. ПІТЬМА ТА ТИША

  Пітьма була живою, густою і важкою, наче розлитий дьоготь. Вона забивалася в ніздрі разом із запахом старої вогкості, липла до шкіри й змушувала кожен подих здаватися занадто гучним. Тиша, що панувала тут, була такою абсолютною, що я чула власний пульс, який відбивався в скронях швидким, наляканим ритмом.
  Оніміння в ногах та сідницях, що виникло від страшного удару об каміння, нарешті почало минати остаточно, поступаючись місцем ниючому, якомусь звичному вже болю. Хребет нив, ніби по ньому пройшовся важкий купецький віз, а кожна подряпина на підборідді та ліктях пекла від солоного поту. Я обрала прохід, що вів круто вниз. Логіка була простою, як і все моє життя в порту: вода тече до моря, а море — це вихід. Це свобода, таверна «Кліппер» і Бет, який, мабуть, уже обшукав кожен наш закуток у місті.
  Проте підземелля Аргена мали власні плани. Тунель, що спочатку здавався широким, поступово почав звужуватися. Стіни, вкриті слизьким нальотом століть, насувалися з обох боків, поки я не вперлася в глухий завал. Величезні брили каміння, перемішані з землею та піском наглухо перекрили шлях. Я безсило притиснулася лобом до холодного каменю, відчуваючи, як відчай починає лоскотати горло.
  Повертаючись назад, я рухалася значно повільніше, обмацуючи кожен виступ. І саме тоді мої пальці натрапили на те, що я пропустила в поспіху — вузьку, природну щілину в скелі. Звідти тягнуло іншим повітрям: не таким затхлим, із виразним присмаком свіжості. Десь глибоко там чувся плескіт води, і, що найголовніше, там не було так чорно. Слабке, примарне сяйво пробивалося крізь камінь.
  Я почала просуватися всередину. Це було справжнє катування для моїх побитих ребер. Я ледве протискувалася крізь гострі краї розлому, відчуваючи, як груба тканина сукні тріщить, а шкіра на плечах горить від нових саден. Кожен сантиметр просування вимагав неймовірних зусиль, але коли я нарешті вивалилася по той бік, то просто завмерла від подиву.
  Печера була величезною. Її склепіння губилися десь високо вгорі, а з темряви, наче ікла казкового звіра, звисали масивні сталактити. Скрізь, на стінах і біля підніжжя скель, росли гриби. Вони не були схожі на ті, що ми іноді збирали в лісі за містом. Ці мали довгі, тонкі ніжки та капелюшки, що випромінювали м’яке, фосфоричне сяйво — блідо-блакитне, подекуди зеленкувате. Це світло перетворювало печеру на залу якогось підземного палацу, висвічуючи вигини каменю та дзеркальну поверхню озера майже посеред зали.
  Я кинулася до води, бо спрага вже випалила мені горло, але зупинилася в останню мить. Вода була темною, наче розлите чорнило, і від неї йшов дивний, нудотний запах сірки та заліза. В Аргені знали: підземні озера — це пастки для дурнів. Така вода не вгамує спрагу, вона просто спалить нутрощі.
  Зціпивши зуби, я почала обходити печеру по самому краю. Гриби під ногами були надто крихкими, вони розсипалися в пил від найменшого дотику, але сяяли яскравіше за будь-який сухий лишайник. Справа виднівся ще один вхід, ширший і правильніший за формою. Коли я зайшла всередину, то зрозуміла, що це вже не просто гра природи.